Вірш із циклу „ Св’ята та будні ”
Вірному товаришу Борису Чеху
присв’ячується… Незабутня,- ні,-
наша голодна, щаслива юність…
Завірюха у танці лінивому
Сиві коси спуска до землі,-
Гострі сполохи білого в сивому
Розчиняються в сірій імлі.
Ні дороги не видно, ні обрію,
В переметах галявини, ліс,-
Тільки глянь – хтось лижнею хороброю
Розітнув біле царство беріз…
Влітку дівчина в плетиві білому
Тут проходила, ніжна мов цвіт,-
Загадково всміхалася милому
Вся в обіймах березових віт…
Тепла ж осінь,- скорила загравами
Та чуттям кольорових реприз...
Застелила шовковими травами,
Падолистом прикрасила ліс...
Вірний скутер знайомою стежкою
Немов олень метався на клич,-
Сніжний крос закінчиться мережкою
Спільних доль та щасливих облич…
Тож він серце не сковує кригою,
Синій вечір у сивій імлі,-
Ніжність знову вертається дзигою,
Знову свічка горить на столі...
Помітив, Козаче!!. Ще й Сірий - на здачу)))) 
Неперевершено як для Сивого в Білому, Яноше! 
