У таких як він жінки не закохуються. Людина без імені, адреси, статусу, снів і біографії. Такі як він постійно втікають від життя. Та й саме життя – це вічна втеча. Від когось, від чогось. До когось, до чогось. Для нього життя – протест, що не зупиняється ні на мить.
Бігти навипередки з триклятущим життям, намагатися витиснути з нього максимум, узявши його за барки, навіть якщо воно цього не дає. Найлегше просто здохнути, а спробуй зробити так, щоби твоє існування можна було назвати життям.
Такі як він ідуть проти натовпу. Куди йде ця зграя, яка в своєму мільйонноголосому шумі стала глухонімою? Назустріч велетенській хижій рибині, яка заковтує їх, наче планктон. Вони штовхаються, кидаючи зневажливі погляди, ніби він їх зрадив лише тому, що просто хоче бути собою. В натовпі не можна бути іншим. Які ж ви нестерпні й огидні!
Обабіч битого шляху сидить жебрак із простягнутою рукою. Хутко, жебраче, біжи зі мною! Розкажи мені, про що ти мовчиш. Відчуваєш, як алкоголь свободи п’янить нашу кров? Нумо, брате! Ворушись, допоки рибина нас не наздогнала.
Головне – не озирайся. В жодному разі не озирайся. Уникай погляду вибалушених очиськ зі слизом та кров’ю і смороду гнилих зубів – подиху смерті. Не страшно померти. Страшно не встигнути сказати найголовнішого.
Будь-яку прірву можна перестрибнути. Тільки не озирайся. Зупиняйся лише скинути взуття, аби ноги відпочили від мозолів. Латай його не латай – усе одно рано чи пізно залишишся босим, ранячи п’яти до крові гострим камінням. Ти мусиш залишити свій слід на землі.
Нехай ми заблукаємо, але втечемо назавжди з цього похмурого океану. Наприкінці нашого шляху має бути світло. Аби лишень звиклі до темряви очі не осліпнули.
́
