Кольори поступово втратили звабність,
Стає суцільна довжелезна уперта тінь,
Щось починати пізно, тіло зморює лінь.
Нарешті паде світлий день у крайність.
Крізь гілля пробивається місяця радість,
На чистому небі мільйони зірок жеврінь.
Сховався за обрій сонця зморений кінь,
Закриваючи скупих гам ще принадність.
Здалека подав протяжний гудок потяг,
Десь поїхало авто в холоду пізню пору,
Село засвітило поріділих ліхтарів кетяг.
Вривається ніч у вікон відхилені штори,
Відчуваю тіл взаємно настроєний потяг,
Попавши в тобою любові скрашені шори.
(Сонет)
26 листопада 1997 р.
