*********
В’юнкий вітрець торкнеться винувато
Свічних зіниць, і заплете мережі,
І дим заповнить – ні, вже не кімнату, –
Самотню келію у дикій скелі,
Різьблену нішу на вершині вежі,
Спіральну мушлю на підводних брилах...
І точка відліку – зубець на стелі,
І точка збігу – штрих на небокраї.
Знайомий трепет: крила чи вітрила –
Не обертатись, не діставши цілі...
Над просинню дахів та водограїв,
Над клумбами, де віє матіола,
До смуг імлистих на стрімкому шпилі,
Що мимохіть обернеться на гномон, –
І вийде тінь із замкненого кола,
Свій шлях до нескінченності спрямує...
І вже не місто – міст у невідоме,
І вже не площа – площина Лапласа,
І контури стираються, існує
Лиш те, що поза простором і часом.
Дякую!
