Із заграви п’єш її отруту,
Руки розкидаєш для обійм,
З яблук сонця зернята цикути,
З яблук сонця твій священний німб.
Звідки ця печаль червиться груддю,
Воском заливає свіжість лиць?!
Ти його, звичайно, не забудеш,
Як цикуту сонячних зіниць.
Не забудеш цю вечірню тугу,
Сад в якому допиваєш млість,
Що ідеш по стягнутому кругу,
Сонця німб скрутивши до петлі.
Злюсь, коли з заграви п’єш отруту,
Петлі розпускаю на вірші,
А коли пригублюєш цикуту,
Цей напиток і моїй душі.
