Ось дитинство лежить розстелене,
Нюх лоскочуть пічні глашатаї,
Я босоніж, немов підстрелена,
Перескочу його ошатненьке.
Пробіжусь полотнищем юності,
Втім все ж кілька разів затримаюсь,
Над пожмаканим, що не збулося,
Я укотре ніяк не змилуюсь.
Я укотре помну, посмикаю
І неначе навіки випущу,
Щоб рибиною без'язикою,
В біль пірнати, як струмінь в пригорщу.
Доплетуся тоді у молодість,
Проминуть її норовитиму,
Щоб не знати про бій із совістю,
Щоб прокинутися сповитою.
Пелюшками чи білим саваном –
Не різнитиму… Бо боятимусь…
В тобі, молодосте оплавлена,
Я лиш зрідка, мов тінь, являтимусь!
Все тому, щоб за край твій зиркати,
Треба ж сили і час потратити...
Ну а жити?... А жити гірко так,
Краще плакати за витратами.
Краще душу сушити пройденим,
Навіть ліпше іще не звіданим…
Сьогодення оце розгойдане,
Я сідлати залишу відданим.
Я тремтітиму, я зникатиму,
Поки прийму себе всю гамузом,
Разом з мріями вщент плескатими,
І скупим, як ціна, діагнозом...
А тоді я нарешті випрямлюсь.
І сміливо довкруг дивитимусь…
Це дитинство лежить не випране?!
Ну а юність кому залишилась?!...
