Джорже КОШБУК
"Trei, Doamne, şi toţi trei
(За мотивами твору)
Avea şi dânsul trei feciori,
Şi i-au plecat toţi trei deodată
La tabără, sărmanul tată!
Ce griji pe dânsul, ce fiori,
Când se gândea că-i greu războiul,
N-ai timp să simţi că mori.
Şi luni trecut-au după luni –
Şi-a fost de veste lumea plină,
Că steagul turcului se-nchină;
Şi mândrii codrului păuni,
Românii-au isprăvit războiul,
Că s-au bătut nebuni.
Scria-n gazetă că s-a dat
Poruncă să se-ntoarcă-n ţară
Toţi cei plecaţi de astă-vară –
Şi rând pe rând veneau în sat
Şi ieri şi astăzi câte unul
Din cei care-au plecat.
Şi-ai lui întârziau! Plângând
De drag că are să-i revadă,
Sta ziua-n prag, ieşea pe stradă
Cu ochii zarea măsurând,
Şi nu veneau! Şi dintr-o vreme
Gemea, bătut d-un gând.
Nădejdea caldă-n el slăbea,
Pe cât creştea de rece gândul.
El a-ntrebat pe toţi d-a rândul,
Dar nimeni ştire nu-i ştia.
El pleacă-n urmă la cazarmă
Să afle ce dorea.
Căprarul vechi îi iese-n prag.
- "Ce-mi face Radu? î el întreabă,
De Radu-i este mai cu grabă,
Că Radu-i este cel mai drag.
- "E mort! El a căzut la Plevna
În cel dintâi şirag!
O, bietul om! De mult simţea
Că Radu-i dus de pe-astă lume,
Dar astăzi, când ştia anume,
El sta năuc şi nu credea.
Să-i moară Radu! Acest lucru
El nu-l înţelegea.
Blăstem pe tine, braţ duşman! –
"Dar George-al nostru cum o duce? –
"Sub glie, taică, şi sub cruce,
Lovit în piept d-un iatagan! –
"Dar bietul Mircea? î – "Mort şi Mircea
Prin văi pe la Smârdan.
El n-a mai zis nici un cuvânt;
Cu fruntea-n piept, ca o statuie,
Ca un Cristos bătut în cuie,
Ţinea privirile-n pământ,
Părea că vede dinainte-i
Trei morţi într-un mormânt.
Cu pasul slab, cu ochii beţi
El a plecat, gemând p-afară,
Şi-mpleticindu-se pe scară,
Chema pe nume pe băieţi,
Şi se proptea de slab, sărmanul,
Cu mâna de păreţi.
Nu se simţea de-i mort ori treaz,
N-avea puteri să se simţească;
El trebuia să s-odihnească –
Pe-o piatră-n drum sub un zăplaz
S-a pus, înmormântând în palme-i
Slăbitul său obraz.
Şi-a stat aşa, pierdut şi dus.
Era-n amiazi şi-n miez de vară
Şi soarele-a scăzut spre seară,
Şi-n urmă soarele-a apus,
Iar bietul om sta tot acolo
Ca mort, precum s-a pus.
Treceau bărbaţi, treceau femei,
Şi uruiau trăsuri pe stradă,
Soldaţi treceau făcând paradă, -
Şi-atunci, deştept, privi la ei
Şi-şi duse pumnii strâns pe tâmple:
"Trei, Doamne, şi toţi trei
ТРИ СИНИ
Зросли у батька три сини,
В суворий час всі троє разом
Зійшлись у таборі наказом,
Лишивсь старий спокійних снів,
Благав він ревно Господа щоразу
Щоб вижили в війні.
Минали місяці і дні,
Й славетна вість досягла дому:
Що турків стяг простерся долу,
У славі сивих Кодр орли
Приборкали ворожу силу, -
З щитом та на коні.
Газети з радістю в рядках!
В село вертались по одному,
Всі, хто колись пішов із дому,
Їм честь і слава на путях!
Та хвіртка батька все не стука,
Розлуки довгий шлях.
І хоч присталих ніг шкода,-
Старенький з ґанку, за пороги,
Вдивлявся в обрій, на дорогу,
Щоб обминула дім біда,
З обличчя сліз надії не втирав,
Та все синів чекав…
Надію б серцю повернуть! -
Тривожна думка все зростала,
Стара людина всіх питала,
Що з хлопцями, чому не йдуть?
Лихе передчуття лякало,
Зібрався батько в путь.
Старий капрал на зустріч йде.
І мовить втомлена людина:
Прийшов узнати я за сина.
Де ж син мій любий? Раду де?
Під Плевною, в кривавому бою,
Склав голову свою…
Страждальник! Серцем відчував,
Що первістка в живих немає,
Все нижче голову схиляє,
Та вістку мозок не сприймав,
Ніяк не міг старий збагнути,
Що сина Бог прийняв.
Відсохни, ворога рука!
А Джорже? Як наш красень Джорже?»
«Надія, батьку, не поможе,
Спить під хрестом. В степу курган.
Уразив серце турка ятаган!»
В останнє, він пита:
«А меньший, Мірча?» « Й Мірча вмер,
Скорботний птах Смирдана кличе
Його в долині.» Кушма* нижче,
Й ні слова з вуст… Стояв тепер,
Як Спас, прикутий на Голгофі,
Він навіть сліз не втер.
Жахливий пред очима вид:
Здалось, сини в одній могилі,
Могутні, гарні, рідні, милі,
От-от озвуться на йменя!
Спиткаючись на сходах, вийшов він,
Ледь дотикався стін…
Неначе й сам вже неживий,-
Яку добу був без спочину,-
На камінь сів під кволим тином,
І щоб не бачить світ чужий,
Сховавсь у струджені долоні,
Й посивіли скроні.
Скотилось сонце – не встає.
І рано-вранці й до півночі,
Сльозили божевільні очі,
З гіркого кухля горе п`є,
Синів-орлів оплакував своїх,
Сліз бракувало тих…
Ішли чоловіки й жінки,
Карети мимохідь бряжчали,
Бійців шеренга прямувала,
Вклонився мудрий батько їм,
Неначе дякував синам своїм:
Героям навіки!
* Кушма, кучма - гостроверха шапка
з овечої шкури
ID:
845310
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 17.08.2019 10:02:44
© дата внесення змiн: 17.08.2019 11:45:00
автор: Борисовна
Вкажіть причину вашої скарги
|
