Тихо
І темно
І кожен намок.
То дощ коловертю кружляє,
Зливає.
Даремно в пустелі шукаєм зірок,
Хоч пекла немає.
Усе ще немає…
Пустеля безкрая,
Тут злива і крок,
Калюжами топче до прілого Раю.
Шепочуть вуста їх:
«Коли і коли?»,
Ще «Де і навіщо?
Хто наша вітчизна?».
Водою періще,
Стічуть прапори.
Довкола їх кроки, глухії як тризна,
То люди шукають, старечий народ.
До мене хода їхня, радості, пла́чі.
Чи ли́шили змі́ю у Раї цейтнот,
Ті боги, які наші кроки побачать?!
І плачуть і просять, мене спокуся́ть,
Моління сестрині і скиглення братть?!
Каміння під ноги, піщаная путь,
Так тихо довкола, де в ночі ідуть.
Нарощують біг,
І Шурхіт від ніг…
І шурхіт цей мозок мій хоче здобуть!
Шепочуть навколо:
-То скільки іти?
В питання їх зуби щоночі скрегочуть.
І хочеться впасти у тлілі світи,
І крикнути звідти на томлені ночі,
Що крики і думи мої не пророчі!
Слова їх – лопати і ва́жкі грунти.
Цей люд накидає на шлях патоло́чі.
Дощами замазаний тлілий Синай,
До нього підходимо, чорне каміння.
Те Сонце, обіцяне людям, вставай!
Народ освітити мені обіцяй!
Аби розпорошити це сновидіння…
Шепочуть навколо,
І Сонця світіння,
На демонів лики кидає свій сяй…
Спітнілий заходжу у їх володіння.
І променю тління,
Лишаю воскрай.
Олег Купрієнко (с) 09.06.2018р.