А поруч хто завгодно, лиш не ти.
Осіннє небо вже обрало гаму,
І що ж таке, що сталося між нами,
Горить шосе, з-під ніг біжать мости...
Не знаю я , що далі з нами буде,
Де час зупинить свій безглуздий лет,
Де кожен сам для себе, як поет,
Ну а між тим ми просто собі люди...
Невже ми люди. Знов здалось мені,
Що ми ще зорі перші світанкові,
Пісні землі прощальні колискові
І ангели безликі уві сні.
Зі мною ти не будеш вже відвертим.
Зникає все без тіні і без сліду,
Куди завгодно, та до тебе, їду,
Тікають незліченні кілометри.
А що попереду, та знаєш, що завгодно,
Можливо, що зійдуться ще мости,
Хтось ще розрадить, хтось, але не ти,
А може, хвиля вічності з безодні...
В пустий будинок, в дім наш без дверей,
Ввійду сама, щоб дощ рясний послухать,
Щоб вивчити ходу й беззвучні рухи,
Щоб все було, як і в простих людей.
Візьму з полиці я твою гітару,
Її забув чи просто залишив?
Про що зіграть, ти тільки попроси -
І я заплачу із дощем на пару...
