На луги і гаї, і садами оточені села
осідають тумани і тане омана очей.
Перелітні птахи навівають думки невеселі,
що і ми летимо за межу неозорих алей.
За каймою ріки течією уявного Стіксу
виринають Харонові утлі вербові човни.
Пеленою імли накидає вечірню завісу
на палітру печалі яса, що мине до весни.
Із корони беріз осипається золото листя,
майорять ясени, багряніє на в’язі чалма.
Затихають рої. Їм у келії шавлія сниться
і байдуже, що осінь уже атакує зима.
І мені житіє пророкує своє алілуя.
Посивіли літа, і зозуля уже не кує,
і симпатія є, а душа не за нею сумує,
а за тінню тієї, що й досі тенета снує.
Покотило до неї – до ирію дідове літо.
І не знаю, за що я цю пору печалі люблю
і навіщо синиця такому як я журавлю.
У поезії дня домінує осінній епітет
і усім все одно, що малює уява піїта –
чи етюди жури, чи пейзажі німого жалю.