І
Коли вибухаєш біблійним дощем у мені і коли ти всесвітній потоп,
А ніч віддзеркалює гріх наш на чорній поверхні скляної води,
Кровлять горобиною губи у Бога твого і шепочуть знесилено: «Стоп!
Не йди по річках, по морях, океанах змілілих до неї не йди!
Вона не твоя й не моя. Її полум’я згасло у сорокаденності злив.
Тепер в її душу повільно вода з підвіконня гріхами тече.
Якби ж ти повірив, якби ти одну її лише любив, якби й сам не грішив..."
Пливуть пароплавами весни й лягають на серце біблійним дощем.
ІІ
Коли в тобі стільки світла, що чорний Місяць здається білим,
Що чорні ворони золотяться у отворах сірих вікон,
Він вперше вірить: ми не даремно з тобою тоді зустрілись,
Коли у грудях зраджене сонце згасало моє навіки.
Сильний вірш, заставляє думати. 
