03.01.2020
— Глянь сюди, чуєш? — вона озирнулась до Вовчика і потягла його очима до себе.
На Марійчиних колінах лежав альбом зі старими світлинами. Осьо дитсадок, перший клас. Банти, квіти, груба синтетична форма, незручні сандалики, що натирали ногу. Парти з прикрученими підставками для ручок. Плацкарти на моря. Моря. Дача. Польові квіти.
Вовчик гортав сторінки, стоячи на колінах і зовсім не говорив. Колись він тихцем передивився усі фото, просто милувався Марією і намагався запам‘ятати кожну її мить. Пережити з нею ще раз, навіть не бувши з нею тоді.
— А тут ми познайомилися із тобою, — усміхнулась Марійка. — Пам‘ятаєш це місце?
Плац перед лікарнею. Сюди привезли Марію після ДТП.
Власне, побачилися вони раніше. За день до аварії. Вова ремонтував її машину. Звісно, вона не пам‘ятала про це, навіть не звернула уваги на Вову. Він стояв осторонь, копирсався у двигуні чиєїсь бехи. Але Марію запам‘ятав. Вона була така чиста, легка. Не напомаджена, без зайвих прикрас. Усміхнена білявка. Вова відчув, як калатає всередині, відвів погляд і сховався за машиною.
А наступного дня в Марійчин Ланос влетів важезний джип. Її витягали довго й обережно. Повільно розрізали знівечений кузов, розібрали залишки салону.
Марійка вижила, лише ноги... Ноги довелося складати ніби розтрощені на дрібки стародавні амфори.
Вовчика ж придавило двигуном, який незграбно повісили на кран хлопці. Та все минулося. На ньому завжди заживає як на псові.
Коли вони з Машею перетнулися, Вова не вірив. Коли вони з Машею вперше заговорили на плацу перед хірургією, він заплакав.
— Чому ти досі зі мною?
Вова здивовано підняв очі на Машу.
— Ти що таке питаєш?
— Я ж інвалід. Я не ходитиму ніколи. Лише тисну на тебе безпорадністю.
— Не говори дурниць, котику, — він навіть образився на те, що вона так посміла подумати. — Ти сильна. І для того, щоб любити, все це не має значення. Люблять не за це. Люблять просто так. І я тебе люблю.
Вова торкнувся губами її заплаканої щоки, губ і пригорнув до себе. Відчув, як змокріла футболка.
— Ну все, годі. Годі, кажу, — він підхопив її на руки — ми маємо пробувати ще. Лікар казав, що це відновиться. У нас все вийде. Я вірю в тебе.
****
— Я не можу дати прогнозів. Можливо, ваш син ніколи не зможе ходити. Удар був дуже сильним. Хребет пошкоджено, — лікар важко видихнув і стягнув окуляри на стіл. — Я зроблю все, що зможу. Далі реабілітація. Довга реабілітація. Кілька років. Тут лише його сила волі. Без неї вся моя робота буде марною.
— Вова сильний. Він зможе. Я вірю в нього, — хрипко шепотіла заридана матір.
сумно. і життєво. і боляче. добре, якщо когось трохи зачепить і хтось почне переосмислювати минуле чи теперішнє... 
ДОБРЕ Є! 
