Я говорю собі: «До біса цю любов. Усі троянди, теплі обійми, гарячі поцілунки…» Але мовчки дивлюся на тебе й думаю: «Ну, підійди вже до мене, прибери руде волосся з обличчя, торкнися плечей і міцно-міцно, мов востаннє, обійми».
Якби ти не стався в моєму житті, то не було б тих безсонних ночей. Я лягаю й прокидаюся з думками, присвяченими тобі. І так 24/7, повір.
Якби ти не стався в моєму житті, то не було б тих тисяч зізнань у коханні, і кожен раз, як уперше.
Для тебе я, можливо, лиш пилинка на поличці, і не можу цього навіть змінити, якщо й забажаю…
Для тебе не перша в житті й, безперечно, далеко не остання. Але ж недарма говорять, що людей не можна змінити, а лиш залишити відбиток свій на їхнім інтерфейсі… Так от я й залишила.
Чорт, забула про обіцянку прожити день без тебе. Повноцінно прожити день. Але ти знову й знову трапляєшся мені на очі, спливаєш у пам’яті. Знову й знову.
Заплющую очі. Відчуваю ніжні дотики до спини, ключиць, ніжні руки обвивають шию. Марна насолода. Точно знаю: якщо розплющу очі, то позаду тебе не буде, а точніше – нікого не побачу зовсім. Фантомні відчуття.
Сиджу в темряві й дивлюся в дзеркало. Бачу усмішку, хоча очі заволокло слізьми. Чую сміх у голові, за спиною, між стін – скрізь. Натискаю на уявний курок. Постріл…
Я це зробила… від неможливості. Неможливості бути з тобою…
хай щастить!
