Дівчинко зі сумними очима, що турбує тебе в цей пізній час? У відповідь ти ніяково стенаєш плечима. Глибока ніч і пляшка портвейну – це все, що наразі єднає нас. Я бачу тебе тут не вперше. Найчастіше, коли за вікном дощ або сніг.
Зазвичай заблукалі в ночі і захмелілі чоловіки намагаються з тобою поговорити, але ти лише безнадійно усміхаєшся й іноді здригаєшся, провалюючись у бездонні глибини самотності.
Я слухаю ту ж тишу, що і ти. Слухаю, про що мовчать безпритульні і як ангели стрижуть у раю газони. Відчуваю твою дику свободу, яку відчувають птахи, ширяючи у височині.
«Це життя… за ним точно хтось стоїть. Життя – це ледь помітна посмішка, що жевріє на вустах повішеного, – говорила ти мені після чергової склянки портвейну, як дитина, горнучись до мого плеча. – Мені холодно. Забери мене звідси. Заховай мене».
Мені подобається бути самотнім із тобою. Я чую твоє важке, виснажене дихання. Крізь туман, що падає з повік, дивишся на дерев’яне розп’яття на стіні. «Воно тільки тут. Як гадаєш, чому? А, може, я його просто вигадала?».
Кельнер витирає помиті склянки і здивовано дивиться на нас. Схоже, він розуміє, що нам немає куди йти. Ти засинаєш просто в моїх обіймах, шалено провалюючись усередину мене. Я проганяю втому і напади сну. Скоро світанок. Я не залишу тебе саму.
