Через маску її емоції на обличчі непомітні. Всі переживання, все життя відображаються в її очах, що горять непохитністю, теплом і дбайливістю, немов очі Богородиці на іконах у церквах. Поміж цього іноді в них можна прогледіти втому, з якою вона бореться. Як і з підступною інфекцією.
Хворих привозять у відділення лікарні десятками. Щодня. В їхніх очах мерехтить страх невідомості. Вона знає: кожен із них у ці моменти найбільше хоче жити. Боляче дивитися, як хворі хапаються за життя, як за барвисті крила метелика, що безтурботно втікає, щоразу вище.
Хтось у погоні обриває метеликові крила. Як чоловік, який нагадав їй покійного батька. Поряд із ним на тумбочці в палаті лежала книжка в потертій коричневій палітурці, на якій химерними літерами було виведено: Альбер Камю «Чума». Схоже, він шукав на її сторінках відповіді, як пережити недугу. Одного дня його відвезли до крематорію. Закладка так і залишилася посередині книги.
Водномить вулиці міста спорожніли. Лише поодинокі перехожі в плащах і медичних масках. Увесь гамір раптово стих. Так, ніби в когось заболіла від нього голова, й він вирішив різко стишити звук. У цій тиші їй час від часу вчувається мелодія пісні «Алілуя» у виконанні Леонарда Коена. «Це від перевтоми», – думає вона. Люди повертаються до себе.
Якось надвечір вона побачила краплі крові на своєму білосніжному, як крила ангела, лікарському халаті, хоча хворі помирають без крові. «Всього лише відблиски сонця, яке опускається за горизонт», – заспокоїла себе.
Чому це сталося? Чому ми? Неспокійні думки безперестанку снують у мозку. Коли ми нарешті одужаємо і скинемо всі маски, не соромлячись наготи людської щирості? І не лише медичні. Швидше, аби нас не вигнали з Едему.
Ми живемо в безперервному русі, в суцільному шумі, не помічаючи один одного. І так завжди. І всі до цього звикли, перетворивши весь цей хаос на норму. Хвороба маркує людину в темній кімнаті світу.
Хтось гукнув її на ім'я, перервавши роздуми – до палати завезли нового хворого.
