Ти вийшов, різко грюкнувши дверима.
Не кожне серце має пару, не кожне слово – риму.
Чому ти розділив мене на «біле» і на «чорне»,
Коли є й інші кольори: коричневий, червоний?
Навіщо ти сказав мені, що я твоя остання,
Коли тоді вже майже склав промову на прощання?
Навіщо ти сказав мені, що я така єдина,
Коли у тебе інша є улюблена людина?
Навіщо ти сказав мені, що знаєш все про мене?
Ти думав: не прозрію я, бо молода й зелена.
Ти присвятив мені свій вірш, рядки, повні любові,
Хоча ти чітко розумів: це тільки на сьогодні.
О, як відверто ти радів, що завтра вб’є кохання!
І цілий вечір ти зубрив промову на прощання.
Чому ти розділив мене на тіло і на душу?
Я, все ж, щасливою була, тобі зізнатись мушу…
