Після зимових канікул всі учні нашого класу спішили в школу, щоб побачити однокласників. Але виявилося, що Люда захворіла вітрянкою зразу ж після Нового року, тому лікується вдома і у школу прийде не скоро. Коли почула цю новину, придумала секретний план. Як же можна подругу лишати саму вдома, без класних новин, без друзів, самісіньку? Я зразу ж після школи вирушила ніби додому, потім за дитсадком звернула вліво, потім обніжками, чужими городами пробралася на куток Бубликівку де жила Люда.
Вдома тоді вона була сама, дорослі на роботі, брат в садочку і я вирішила трішки погостювати в неї, щоб розвіяти самотність. Люда була смішна, вся в зелену крапочку, з розпатланими косами, бо на голові теж були прищики вітрянки. Приблизно через годину я вирушила льодом додому, але коли спустилася на долину, відчула, що в мене свербить живіт справа. І так свербіло, що я портфель поклала в сніг, розстібнула пальто, підняла форму, спустила з поясу штани і побачила величезний червоний прищ.
Поки дійшла додому – вже свербіло все тіло. Я почала чухатися і помічати, що моє тіло вкривається червоними цятками, які потребують безкінечного шкрябання. В мене теж почалася вітрянка. Я не знаю, чи від Люди перейшло, чи такий збіг обставин, але твердо вирішила, що про гості нікому не скажу.
Мене розмалювали зеленкою, постійно міряли температуру, лікували, приносили гостинці та вітаміни, щоб швидше поправилася. А я лежала і думала: навіщо ж я йшла до Люди, сказала ж вчителька, що хвороба ця перехідна! Тепер тільки в хаті сидіти, бо в школу не можна, до дідуся і бабусі їхать не можна, і щедрувать не можна.
Того року на щедрування і засівання я була вдома, через вікно з теплого коридору, виглядала в холодний коридор, де щедрували сільські діти. Вони були веселі, у квітчастих хустинах, з торбами гостинців та повними кишенями нащедрованих грошей. А я сиділа вдома і чухала свою вітрянку.
Хто їїтільки не чухав... 
