І знов жага до сказу душу зводить,
А може нам сказитися та й все?
І хай народ, що хоче, те й говорить,
А пристрасть нас обох несе...несе...
Несе в кімнату досі незнайому,
В якій стоять під шовком почуття,
Мов статуї у вигляді людському,
Чекаючи наступного життя.
Куди б і пристрасть з нами залетіла,
І скинула б додолу мокрий шовк,
Який би огорнув два наших тіла,
На мить спинився б час...народ замовк...
А далі? Далі сонце в небі сходить,
В руках моїх горнятко із глясе,
Набридло, що жага до сказу зводить,
А може нам сказитися та й все?..
***