Пам’ятаю з дитинства, що тільки чула музику по телевізору, зразу ж мені хотілося танцювати, викручаватись, ставати на місточок та березку. У мене була мрія – сісти на шпагат, я щоденно розтягувалася, старалася, але ніяк не вдавалося. Мені пощастило, я випадково сіла на шпагат, але за цю пригоду мені соромно й досі.
Перед двором був величезний вигон увесь у спориші і тому часто ми там гуляли коли до нас приходили Сергій та дівчата Ляхові. Інколи там паслися гуси, інколи качки, корови по дорозі в яр теж там скубли травичку. Саме перед двором хлопці робили собі футбольне поле. Замість воріт клали цеглини, ділилися на команди і грали до темна.
Якось, під двір зійшлася купа хлопців: наш Артем, Кальбусові, Сергій Ляшок, Колька, Руслан, Крихтенкові, ще якісь велосипедами приїхали. І почалася б гра та не вистачало одного гравця, тому мене поставили на ворота.
Я старалася не пропустити гола і не підвести свою команду, я відчайдушно відбивала м’яч, ловила його, відбивала, аж тут сталася неприємність.
М’яч летів просто у ворота, щоб не допустити попадання я вибігла вбік від воріт. Впіймала мяча і в цей час моя нога ковзнула і поїхала вперед і я вже на шпагаті. Та моя радість швидко минула, коли я побачила що спочатку я втупила в коровячі «міни», які щойно залишила череда, і я вся приземлилася саме в на них.
Як же мені було соромно. Всі збіглися дивитися на шпагат, а я сиділа в смердючій бридоті і мріяла як же швидше добігти до двору та змити з себе рештки слави.
Наступного дня коли я згадала про шпагат намагалася повторити вже в хаті, без свідків та без екстриму. Я обрала ліжко застелене новою ковдрою, бо на атласному червоному квадратику, який виглядав з підодіяльника добре скобзалися ноги. Шпагат вийшов з першого разу, але і підодіяльник тоді розірвався на дві половинки. Довго я пояснювала, як так вийшло розірвати новий елемент постільної білизни.
Далі для своїх шпагатів я почала обирати більш простіші місця, щоб не зашкодити ні собі, ні іншим.
(* - на фото я сідаю на шпагат в гумористично-хореографічній постановці)
