|
Пожовкли листочки від часу,
А я їх читаю щодня,
Бо в них я історію бачу,
А з нею і своє життя.
Он, юний іду я до школи,
Над світом гримить ще війна…
Хай час той не прийде ніколи,
Хай котиться світом весна.
Бо скільки народу упало,
А скільки сиріт розвелось,
Напевно і пекло не знало,
Як все руйнувалось, пеклось.
Міста всі в уламках, в руїнах
І села згорілі стоять
Й ще кров не відмилась на стінах,
Ще й досі вдовиці не сплять.
Чекають повернення мужа,
А мами синочків своїх…
Ох, буде вам каронька дужа
Й по смерті не спишете гріх.
Про те мої вірші найперші,
Дитячі, простенькі, сумні;
Їх люди читали тутешні,
Хоч знали ці біди самі.
Беру в руки другий я зошит,
А там вже будови пішли
І рідний курортний мій Моршин
Почав наче в казці рости.
Птахи, та і ті розспівались,
Неначе би після грози;
Вже хлопці й дівчата побрались,
Котрі повернулись з війни.
А ми молоді, зовсім юні,
Обдерті, голодні, як пси,
Хоч жили у хатах, як в клунях,
Учитись до школи пішли.
Вже й рани потрохи гоїлись
І люд краще жити почав,
Погиблим і стели з’явились,
Ніхто хай би того не знав,
Що ми пережили, мій друже,
Хіба ти побачиш в кіно…
Я вірю, вже того не буде,
Друге вже в нас місто й село.
Другі, певно й люди у світі,
Нове покоління росте.
Багато і крові пролито
За наше майбутнє святе.
От, третій вже зошит зі мною
Давненьку розмову почав –
У ньому студентом я стою
І другу я пісню співав.
Про партію нашу велику,
Колгоспні простори – лани.
Політику чорну, безлику
Не клав я на свої листки.
Бо бачив я другу в ній віру,
Відчув у душі щось не те…
Вагони пішли до Сибіру
З людьми, тільки, вірте, за те,
Що люд наш любив Україну,
Господарем був на землі,
Не хотів, щоб була у руїнах
І в стогоні бачить її.
У мене стискалося серце,
Як хати пустошились знов;
Невже то війна, наче перше,
Що знову пролилася кров;
Що діти сиротами стали,
А мами губили синів,
Всі ночі спокійно не спали, …
Невже хтось навіяв катів.
І так те тяглось довгі роки,
Закінчив навчання і Я,
В душі відкладались уроки,
Про те, як стогнала земля.
Пішов я уже на роботу,
З’явилась і в мене сім’я;
Не радість, а тільки скорботу
Відчула ще моя душа.
Бо люди не всі повернулись
З сибірських далеких лісів,
А діти їх світ сколихнули
І гнали з Вкраїни катів.
Лягли у могили за волю,
За вільний і рідний наш край.
Так Бог певно вибрав їм долю,
Тож знай, любий друже, тож знай;
Що твоя Вітчизна кохана
Порвала кайдани усі,
Для тебе, для мене – не пана,
Всю нечисть прогнала з землі.
Живемо тепер в Україні,
Як вільні народи усі,
Співаєм, говоримо сміло,
Працюєм на своїй землі.
Але пам’ятайте, потомки,
Що є ще на світі ділки,
І можуть підступно, як вовки,
У дім наш неждано прийти.
Тож будьте ви дужі і смілі,
Не вірте ласкавим словам,
Хай наша Вітчизна і в ділі
І в подвигах буде сповна.
Бо ми того варті у світі,
Хай з нами рахується люд;
Ще милий Кобзар в заповіті
Писав, що нащадки прийдуть.
Й господарем стануть у хаті
І будуть співати пісні,
А всі недолюдки пихаті,
Хіба вам присняться у сні.
Беру вже наступний свій зошит,
Читаю і свіжі вірші
І бачу розтерзаний Моршин,
Ні, ні не на куски, ні, ні.
Тут кожна будівля приватна,
А їхні хазяї чужі
І навіть у Львові броварня
Належить уже не тобі.
Є клерик у Києві певно
І він вже й Карпати посів
І так полюбив нас всіх ревно,
Що я від їх слів охмелів.
Так, так, в множині пишу слово,
Бо дійсно він є не один,
Їх там розвелось, як полови,
А Київ для них став, як млин.
І нам обіцяють майбутнє
І дурять як тих баранів,
І ніби балакають путнє,
Та діла немає із слів.
Розкрали заводи усюди,
А люди по світу пішли…
Так, так, депутати в нас юди,
Лиш гроші складають в мішки.
А нам залишилось співати
І часом кричати на них…
Ніхто нас не буде карати –
Ми ж голос віддали за них.
От, скоро вже й вибори будуть
І прийде для звіту пора,
Придумають нову облуду,
Поллється з екранів краса.
Намажуть нам медом і губи,
Підуть і у хід пироги,
Полетять агенти між люди,
Щоб щастя росло, як гриби.
Забули вони вже напевно,
Що ми вже не ті, не осли,
Не хочем любити їх ревно,
А щоб не вбіцяли вони.
Вже зміна готова до бою, –
Нова, молода, не стара,
Вона і змете їх мітлою,
Щоб наша держава цвіла,
Щоб діти росли і раділи,
Щасливі у сім’ях були,
Кривити душею не вміли,
А Бога у серці несли.
Ох, любий мій, милий читачу,
Пробач мені, друже, за те,
Що пишу я правду, не плачу,
І радий, що вільні ми є.
ID:
882241
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика
дата надходження: 09.07.2020 11:19:42
© дата внесення змiн: 09.07.2020 11:19:42
автор: Дашавський поет
Вкажіть причину вашої скарги
|
