Коли ми збиралися втрьох то обов’язково виникала нагальна потреба будувати хованки і халабуди. Довгими дощовими літніми днями власне житло ми зводили на печі. Затуляли мур величезними подушками, на запинки напинали простирадла та ковдри. Хоч там було дуже темно, але ж яке тільки надійне укріплення!
Чудова схованка виходила під столом, але потрібно було берегтися, щоб на довбні гуль не понабивати, коли ненароком підведешся у своїй оселі. На ліжках виходили теплі і затишні хатинки, не те що під ліжком на холодному лінолеумі між порожніх трилітрових банок та одиноких павуків, які тихцем снували павутину в пружинах старого панцирного ліжка. Класикою жанру була хатинка з шести стільців серед зали напнутих простирадлами.
Коли дозволяла погода, то ми як креативні архітектори планували свої халабуди у садку біля паркану, за хатою, біля горіха, або взагалі у бур’янах та в заростях бузку край городу.
Справжнім щастям було коли здали «Міхаловну», (так Іра маленькою називала бика), який у господарському дворці мав власні літні апартаменти. Величезний навіс вкритий шифером, з двох боків загороджений парканами з третього – латами з нових добротних дошок. Харчувався бик «Міхаловна» з жолоба зі старого величезного колеса.
Коли таке добро, стало нікому не потрібне, ми з Ірою накинули око на квадратні метри. Кілька днів кипіла робота, бо ми там замітали сміття, що лишилось після худоби, обдирали стіни від слідів перебування скотини, перевертали жолоб, щоб зробити крісло-качалку. Артем нам не допомагав, бо на той час виріс вже з таких дитячих забаганок, тому ми з Ірою оформили все відповідно до власних дизайнерських смаків.
Дощечками позатуляли всі протяги, зробили великий стіл зі старого дерев’яного щита, повісили старе дзеркало, на стіни, крісло і підлогу поклали кружки та килими, які бабуся нав’язала зимовими вечорами. Зробили затишну і приємну територію. Єдиним недоліком було те, що наша вілла знаходилася біля коровиного хліва, і різкий в’їдливий сморід часто видавлював сльози, особливо коли вичищали та вивозили відходи життєдіяльності худоби, а ще там роїлися хмари мух, мошок, комарів та оводів.
Багато часу ми проводили в нашій хатинці, щодня ретельно прибирали і наводили красу. Інколи запрошували гостей: гнідинчан, Свєту, дівчат Ляшкових. Коли ми взіваємо, то Артем на нашу територію приведе Сергія грати в карти, тоді їх пів дня не можна звідти спровадити, поналузують насіння, залишать бруд після перебирання рибацьких снастів, тому ми намагалися нікого зайвого туди не пускати.
Кілька років існувала наша хатинка, з часом потреба в ній зникла, бо цікавіше стало поговорити про хлопців, піти ввечері на лавочку до Чіпки, або наче ненароком слідкувати за мотоциклістами, що ганяли безперестанку повз двір.
Хоч і пройшли десятки років та хочеться хоч на мить потрапити в той час і в те ж місце.
Дякую
