– Ох вже ці старі, ні не встану, я теж замучився вчора – аж до ранку був на дискотеці! А оці старі й так висиджуються вдома, їм на користь постояти! – похнюпивши своє невиспане обличчя, в думках розсуд жував нещирий Павлик.– Мені ще й двадцяти нема, хай хтось інший поступається! Я що, не такий як всі!? Я що не розплатився за проїзд? Розплатився! Отож і не мрійте! – піднімавши очі на стоячого пенсіонера знову розкладав всі крапки над "І", юнак.
– ... Молодий юначе, поступіться місцеееем... Будьте люб’язні та співчутливі, моєму чоловікові!... – промовила з проханням із-за чиїхось плечей жінка.
Та Павлик навіть і не червоніючи бурчав, що втомився дуже і нехай попросять когось іншого. Адже місць в автобусі багааато...
– Хлопче де ж твоя повага!? Ану же встань, нахабо! Як тобі не соромно? – ледь не на весь транспорт розлючено закричав хтось із пасажирів!
Але Павлик вперто відвернувши голову в вікно, начебто це не до нього, таки не поступився місцем, лиш розізлився!
– Та хто вони усі такі! Щоб вказувати мені?! Я мами й то не слухаю! А то з якогось дива їх би слухав! Що заманеться, те й буду робити! – з маленькою кепку ватою усмішкою крізь лють закусивши зуби, розмовляв думками сам із собою Павлік!
– Колись ще будуть вибачатись! Та самі будуть місцем поступатись, коли артистом стану! Невдахи! А от я, талант, піднявши голову, дивився зверхньо на навколишніх юнак і нікому місцем він таки не поступився!
... І сталось так, що Милосердний Бог подарував то справді зіркову й досить блискавичну то кар’єру! Альбоми визнавались двічі платиновими, золотими, та приносили багато прибутків й нагород та радості. Авто, відпочинки, гордість й хизування ще дужче заполонили серце цього "співака"... І що найгірше те, він думав, що так буде завжди! Але ні... Нічого вічного немає... Світ поступово змінюється! Вже інші люди, інший стиль, прийшла нова музика... А той юнак вже й не молодий... Його концерти вже не влаштовують аншлагу... Фанати не беруть автографи на вулиці. Для перехожих він простий старий дідусь. Ніхто не впізнає... Ось зайшли в маршрутку двоє стареньких, він та жінка, проте місця всі зайняті...
– А он, ходімо Павлику, до середини тоненьким голосом припрошувала бабця. Он там хлопчик сидить, попросиш, щоб місцем поступився...
– Хлопчику, дозволь! Поступися місцем старому дідусеві! – за дідуся Павла прохала бабця.
– Та я замучився... На фізкультурі грали у футбол! Я нападник! ... мрію бути відомим футболістом – без поваги до стареньких відповідав хлопчина.
А дідусь Павло Микитович дивився на малого щирими очами та згадував себе самого...
– Так ноги болять і крижі ломлять, хоч на хвилину би присісти! – сховалась гордість у старенького та кволого...
– ... Синочку, будь ласка! поступися місцем... Не будь таким, як я колись!
– Господи! Прости! За те, що я сам так жив... Тепер я знаю, що це сам собі заслужив...
Нагнувся до голови хлопчини, та на вухо прошептав:
– Хочеш парубку повагу на старість мати, поступайся завжди місцем всім стареньким. Бо ж ніхто не вічно молодий...
