|
Осінній день… Небо затянула сіра пелена. Здалеку, наче за білою ширмою, проглядало сонце, наближалося до обрію. По парку хазяйнував прохолодний вітер. То набирав розгін, то на якусь мить вщухав, ховався у купу опалого листя. Незабаром, немов прокидався, з новою силою підіймав декілька листків і крутив ними й крутив. Деяке листя припадало до асфальту, а деяке, ще на якісь секунди танцювало в повільному танці. Інколи вітер так війне, що листя немов один одного доганяє. Згодом дріботить у танці під музику «Лебединого озера». Згодом, мов у змові, маленькими купками припадало до землі.
Роза вкотре задивляється на листя і відчувала на душі тривогу. Мабуть так станеться й з нами. Ти в одну сторону, я в іншу. Як немає порозуміння, який може бути вихід? За три дні вирішиться наша доля. О,Павле … Павле… Зробити важко, щоб в такому віці розлучатись. Але ж… скільки печалі налив у душу, скільки недоспаних ночей. Та мабуть досить… Пригадувала своє життя.
Гучне весілля у селі… Хтось за спинами шепотів, » Ой, не буде щаслива, от точно, побачите». Їй так всупереч хотілося крикнути. Що вони кохають один одного і будуть щасливі. Навіть не повірила словам бабусі,
-У них в сім`ї всі випивають. Боюся, щоб і тобі Павло не споганив життя. Хочеш бути щаслива, перш за все не втрать свою гідність, люби себе, щоб він не посмів витерти об тебе ноги.
Рожеві окуляри і світла мрія. Намагалася, щоб все було, як у людей. Її батьки розміняли трикімнатну квартиру. Звичайно ж , заради доньки на все готові, собі однокімнатну квартиру, для молодих двокімнатну. Ще й інколи допомагали грішми.
Павло працював на ЖВРз, у плановому відділі. Вона ж касиром на пошті. Перші два роки,як лагідний погляд сонця, то тепер, як сон. Все було добре, злагода й повага, поцілунки, кохання. З надією, що життя й надалі буде, мов квітучий сад навесні. Роза народили двох хлопчиків блезнюків. Поки перебувала в декретній відпустці, все було добре. Справлялась майже сама, рідко Павло мав настрій на свіжому повітрі погуляти з дітьми. Хоча ж було дуже важко їх двоє, а вона одна. Все рідше приходив з роботи вчасно, бідкався, що на роботі завал. Та час спливав. Коли ж діти пішли в садочок, життя змінилося. Павло став часто приходити на підпитку. Причини які?- іншим разом запитувала його.
Очі наче в тумані,
- Та ми по маленькій чарчині.
Інколи замовчувала, а інколи діти, сварилися з ним, говорили, щоб не соромив їх своєю поведінкою. Та з нього, як з гусака вода. Як діти навчалися в старших класах, проводили з ним бесіди, але на жаль, це не допомагало.
В Державі криза, невчасна виплата зарплати, скорочення штату. Все це пережили. Хоча він все ж знаходив гроші і час, щоб вкотре прийти на підпитку.Терпіла, як з`явився у мокрих штанах, не приходив, а майже прилазив накарячки. Ще важче стало, коли синів визвали в військкомат. Згодом, обоє проходити строкову службу в морфлоті. Молила Бога, щоб у них все було добре.За себе,що не може дати ради з чоловіком, мовчала. Материнське серце все сховало в собі, нащо дітям про таке писати. Жила надією, що Павло таки зупиниться і змінить життя. Але він наче, як на зло їй, частіше приходив на підпитку. Намагалася напоумити; коли невчасно дають зарплату, від відчаю не треба свою душу заливати горілкою. Просто, як всі набратися терпіння. Але не так сталося, як гадалося, він не прислухався до її порад. Одну надію плекала в душі, приїдуть сини, проведуть з ним бесіду і він нарешті зрозуміє, що пити, це не вихід.
Як сонця чекала кожного ранку так і синів виглядала у вікно, з дня на день мали приїхати.
Тепла зустріч, обійми поцілунки. Й Павло протримався три дні, вчасно приходив з роботи. Але намагався якнайшвидше зникнути з очей. Роза ж не хотіла відразу розповідати їм про батька. Аж тут така звістка, сини повідомили, що за тиждень їдуть в Одесу. Вже домовилися працевлаштуватися на роботу в Одеську судноплавну компанію. На наступний день Павло прийшов на підпитку. Тепер сини і побачили, який батько приходить з роботи. Роза коротко повідала синам, як вони живуть останнім часом. Наступного дня, не світ не зоря, сини розбудили Павла. Роза збиралася на роботу, чула крики, погрози.Але втручатися не наважилася,сини вже дорослі, може трохи поправлять татові мізки.
Сини поїхали, а проблема залишилася. Їй дивувалися на роботі, що терпелива.Вона вже й сивіти почала від думок, як бути далі? Та втішає себе, адже руки не піднімає. І вкотре прощала. Прийшовши з роботи та приготувавши вечерю, йшла гуляти в парк. Щоб не бачити його пухлого обличчя. Крутилися думки, як ще не вигнали з роботи? Були прогули, але він весь час викручувався. Чи то напевно того, бо був і не поганим спеціалістом на заводі.
Кажуть дальше в ліс, більше дров… Павло вже й замав друзів безхатченків, інколи в вихідні дні, коли Роза була на роботі, приводив їх до себе додому, пиячили.. Це вже й було напевно не раз, помічала, що все зникає з холодильника. На кухні пусті пляшки з-під горілки та сміття.
Пройшло три роки, сини були в гостях лише три дні, запросили в Одесу на весілля. Вони в один, той же день брали шлюб. Роза плакала і раділа, може хоч діти не будуть пиячити, а житимуть щасливо. Як було не поїхати, але Павло категорично відмовився, тож благословляти поїхала сама.Три дні поспіль гостювала,то в одного сина, то в другого і вже на вокзалі прощалися. Невісточки,теж близнючки, славні дівчата. Дивилася на них і тішилася, не з бідної сім`ї, вже в обох є двокімнатні квартири, тож, як кажуть, жити і радіти життю.
Вже сідаючи в вагон, майже на ходу, син подав пакет,
- Мамо це тобі, ти подивися там, тільки відразу, все зрозумієш.
Потяг набирав швидкість, вона подивилася в пакет, подумала, що там продукти. Але там лежала невеличка коробка з під турецьких солодощів. Вирішила не витягувати, прямо в пакеті зазирнула в неї. Від несподіванки затрусилися руки, в ній лежали долари. О Господи, що це і навіщо?! В валізі ж везу подарунки від невісток, а це ж до чого? З думками добираля додому, хоча б Павло не побачив.
Ввечері … вже вдома.В квартирі сморід і пусті пляшки. Сміття і безлад, розкиданий одяг, наче хтось рився в шафах. Павло в ліжку спав одягнений. Від нього дуже гидко пахло. Сльози стікали по щоках, як горошини. Але ж і тривожно на душі, для чого ці гроші. Окрім доларів лежав лист.
«Мамо, так, як ти живеш, цього більше не можна допустити. Ці гроші тобі від нас на квартиру. Придбай собі і ми всі приїдемо на новосілля. На днях маємо відбувати в рейс, будемо через пів року. Цілуємо.
і підписи синів. Зачинилася в своїй кімнаті, дуже плакала. Їй би порадіти, але так щеміло під серцем, здавалося воно зараз розірветься на шматки.
Кілька днів поспіль, носила ці гроші з собою. Адже прибираючи той безлад в квартирі, зрозуміла, хтось шастав по всіх закутках,напевно шукав гроші, чи коштовності. Ранком намагалася з Павлом поговорити, але він з кімнати прошмигнув в душ. На пропозицію,-
»Давай поговоримо», махнув рукою,- »Зараз не до тебе.»
На ходу натягував светра,в руках тримав жакет, пулею вилетів з квартири. Так, поглянула на годинник, мабуть на заводі летучка.
Цього дня він повернувся з роботи дуже пізно. Але знову встиг добряче набратися. Видно десь падав, бо одяг був у багнюці.
Нарешті Роза дочекалася неділі. Боляче дивитися на того, кого колись кохала. На кого став схожий! Хоча кожного ранку приймав душ, в чистому одязі йшов на роботу, але приходив звідти, смердючий, як безхатько. Весь одяг пропитаний горілкою, кефаліями, де він був, не розуміла і коли встигав так набратися,теж не зрозуміла.Але йти до нього на роботу не посміла, вважала, це занадто низько, навіть для себе. Завжди намагалася з ним говорити спокійно, але він без галасу не міг, намагався кричати, що зовсім мало випив, немає чого чіплятися.
І цього разу тільки почала просити,щоб перестав пити, він відразу знервовано перед нею замахав руками, обличчя почервоніло, очі, аж іскрилися від злоби,
-Замовкни! Замовкни, я сказав! Я що не маю права запросити друзів,чи пригостити?!
Вона не очікувала такої реакції, блідніла і біліла. Схиливши голову сказала,
-Не лякай мене, грозишся кулаками,чи вже так низько впав,що зможеш на мене руку підняти.
Лише мить, він вдарив її по голові, вона втратила свідомість.
Прийшла до тями… їй прямо в в очі світило сонце. Рухаючись зрозуміла, що весь одяг, що на ній змоклий. В хаті тихо. Біля столу її сумка,з якою вона ходить на роботу. Вже й крізь сльози посміхнулась, як добре.що вчора залишила долари в сейфі на роботі. На голові намацала гулю,заплакала…
Павло з`явився ввечері… Побачивши її, тільки й сказав, - Відглегала…. Ха, хотіла мене налякати…
Це були останні слова для неї,вона відчувала, обірвалася остання нитка, яка ще поєднувала їх. Скільки любові було до нього, які останні надії мала, все пропало.
Наступного дня,Роза на роботі порадилася з своєю керівницею і її відпустили за адресами подивитися, можливо й вибрати квартиру. Остаточно вирішила, іншого виходу немає.
За три дні вже була в новій квартирі. І знову плакала,чи то від біди,чи від радості, що в неї такі розумні діти. Що характером вдалися до неї, а не до Павла.
Вона складала свої речі в сумку і потай, по дорозі на роботу, заносила речі в свою нову квартиру. Павло все продовжував приходити на підпитку, але добре хоч не ліз, як п`яниця. Ховалася в своїй кімнаті, він лише помітивши її, посміхався, грав у мовчанку.
Їй знадобився лише один тиждень, щоб все обдумати. В п`ятницю вона зустріла його з роботи. На заводській прохідній когось чекали два чоловіки, спілкувалися, розмахували руками. Один з них топтався на місці, іноді ним похитувало. Видно вже заправилися, подумала Роза, точно його чекають. Павло здивувався, коли побачив її, але відразу кивнув рукою до них, ледь прихилившись.
Озираючись,чоловіки відразу поспішили до виходу.
Вже підійшов до неї,- Чого тут? Щось сталося?
Тільки й вимовила, -Пішли додому.
Їй би скинути тягар з душі, викричатись. Але вгамовуючи хвилюванн, завела розмову.
Вже сідало сонце…. Роза забирала валізу,
-Не знаю чи зрозумів ти мене, чи ні, але я тобі даю три дні на роздуми. Буду чекати в парку на нашій лавці.
Похабно посміхнувся, трохи здивовано запитав,
-Ну і куди ти дінешся?
-Ти не хвилюйся за мене, я без тебе не пропаду. А от ти без мене зіп`єшся.
Павло навіть не встав з стільця, коли вона направилась до дверей. Колотиться серце, але вона не показала сліз, спускалась по сходах. За мить гучно зачинилися двері.
Очі дивились у нікуди, рукою витерла непрохані сльози. В цю мить підлетіла зграя горобців, її відволікла від думок. Вони скакали один поперед одного, крутили голівками, цвірінькали, заглядали в очі. Вже посміхнувшись,
- Мої маленькі…Подумали, що вам щось кидаю…
І тут же пригадавши, з сумочки дістала печиво. Розкришила і кинула до горобців. Це відволікання від думок, як віддушина для неї. Озирнулася, придивлялася вдалину, чекала, але він так і не прийшов. Можливо й на краще, досить калічити мені життя. З центральної алеї повернула на стежку, а там недалеко вже й її нова квартира. Вітерець пестив обличчя, в душі надія і віра, що все що відбувається, це на краще. Вже пішла навпростець, вітер підносив листя, вертів ним, воно припадало до землі, немов шукало захисту, збивається в маленькі купки.
30.11.2020р
ID:
896737
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 30.11.2020 16:15:02
© дата внесення змiн: 01.09.2024 20:59:49
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Всього найкращого Вам! 
Плідної вам Музи, щастя і міцного здоров*я!!! 
