В одному невеликому, та затишному містечку Прикарпаття жив собі чорнобровий, кароокий, стрункий і веселий двадцятитрирічний хлопець Степанко. Хлопець закінчив загальноосвітню школу, вище художнє училище й заробляв на прожиття собі тим, що займався власним мистецьким промислом. Часто влітку він навідуватися до бабусі, яка проживала в селі, у гірській місцевості. Зранку Степан, з’ївши грудку свіжого козячого сиру (бабця тримала двох кізок) й випивши філіжанку запашної гарячої кави, сходив на вершину ближньої гори, вилізав на улюблену ялину, сідав на одній із її найтовстіших гілок, витягував з полотняної торби, яку йому пошила й розшила червоними та чорними нитками бабця, сопілку і грав на ній. Від звуків, які наповнювали довколишній обшир, пробуджувався люд у селах, ішли до злету птахи, спиняли свій хід звірі, робили руханку дерева й трави, розпливалися хмари від млості у високості, а сонце…., сонце весело і завзято починало робити кульбіти на блакитній арені неба. Потішивши грою на сопілці душі людей, гори та доли, Степанко злізав із дерева, спускався з гори на долину й займався на бабусинім подвір’ї своєю звичною й улюбленою справою: виготовляв різні сувеніри. Це були сопілки, шкатулки, дерев’яні вази, картини з матеріалів, які хлопець замовляв поштою чи сам збирав у карпатському лісі.
Якось Степанко, досхочу насопілкувавшись, спускався в долину і почув голос пташки, який доносився знизу. Витягнув він телефон з кишені спортивних штанів і почав наближатися до того куща, на якому сиділа співунка, хотів її сфотографувати. Ішов униз і слухав із завмиранням серця її спів, вивчав, як був за три метри до куща, поглядом вигляд співунки – барвисті крильця, смугастий хвіст, і не зчувся, як перечепився за ожинову гілку, впав, зробив два перекати через голову й зупинився, коли впинився під каменем, який ніби виріс із-під землі. Гострий виступ каменя прорізав Степанові бік щоки. З болю, який прошив його, хлопець закричав. Він доторкнувся пальцями до щоки і зрозумів, що на ній глибока рана – пальці густо вкрила кров. Степан затиснув рану долонею, хутко знайшов лист подорожника, приклав його до щоки й побіг у дім бабусі. Коли зайшов до хати й скинув листя зі щоки та, побачивши травму, почала причитати:
- Ой, лишенько! Яка глибока рана! Не інакше, як лишить знак на лиці. А ми ж із твоєю матінкою думали, що ти оженишся як не цього року, то наступного неодмінно на майбутній лікарці Оленці – багатій, красивій дівчині, якій, як я чула, ти подобаєшся. Але ж чи схоче тепер тебе такого?
- На все Божа воля, бабусю, - мовив онук. – Хто має бути моєю половиною, той буде. Не варто перейматися тим, на що не можеш вплинути. Ви мені краще чистий одяг принесіть – джинси й сорочку, я помиюся, вдягнуся, заклею пластиром рану й поїду мотоциклом до знахаря Нестора. Чув, він багатьом допоміг. Щось і мені порадить.
- Гаразд, хлопче!
Поїхав Степанко до знахаря. Жив той за 10 км від бабиного села. Прийняв пан Нестор хлопця поза чергою, оглянув рану на лиці, промив її, зашив і мовив:
- Хтось позаздрив тобі, парубче. Через це й трапилася з тобою ця прикра пригода. Я дам тобі настоянку – питимеш її, й мазь, якою маститимеш рану двічі на день – зранку та ввечері. Вона затягнеться, але шрам лишиться і немалий. Зникнути він зможе тільки тоді, коли ти розтопиш чиєсь зледеніле серце.
- Як це зледяніле?
- Все, що міг, я тобі сказав. Бувай. На мене чекають ще інші пацієнти.
- Дякую, пане Несторе, - мовив Степан і, витягнувши з наплічника картину, яку тільки вчора зі соломи закінчив викладати, - з гірським пейзажем, поклав знахарю на стіл.
- Гарна! - зауважив той і теж подякував хлопцеві.
Поїхав Степанко до бабці. Ніч мав неспокійну – то не міг заснути, то жахи снилися. Вранці, вставши, помолившись, з’ївши свіжих млинців зі сиром й подякувавши бабусі за гостинність, відбув додому. Мама розхвилювалася, коли побачила сина з великою пов’язкою на щоці.
- Все буде гаразд, – мовив неньці Степанко, обіймаючи її. – На обличчі у мене рана, упав невдало в горах, але я був у знахаря, він мені зашив поріз і ліки потрібні дав зі собою.
- Дай, Боже, сину, щоб рана швидко загоїлася! - відповіла мати, цілуючи сина в чоло.
- Дай, Боже, мамо.
Через тиждень Степану зняли в лікарні шви, які наклав знахар. Рана затягнулася, на її місці утворився шрам. Але до сопілки хлопець поки що не брався. Поболювала щока, та й шов міг би розійтися, якби її напружував. Два виступи на сцені місцевого будинку культури, в яких мав брати участь як сопілкар у складі фольклорного гурту «Полонина» в той місяць, який поранився, Степан пропустив. І зі студенткою-медичкою Оленкою стосунки в нього зіпсувалися. Як тільки хлопець оголив лице і дівчина побачила на ньому негарний грубий шрам, то якось зразу охолола до нього, почала відмовлятись від зустрічей, знаходячи все нові й нові причини для того, щоб не піти з ним на побачення. Після третьої Оленчиної відмови Степанко перестав набиватися в її женихи. Натомість з головою занурився в роботу – чаклував над виробами з деревини, робив сопілки, рамки до картин. Коли у хлопця лишилось обмаль підручних матеріалів, він вирішив поїхати в гори до бабці, щоб зібрати їх там. Та вже давно чекала на зустріч з улюбленим онуком. Наварила борщу, вареників, пиріг спекла з яблуками. Нагодувала внука, як тільки переступив поріг її дому. Степанко теж не прибув до бабці з порожніми руками, привіз їй цукерочок, ковбаски та рибки копченої. Посиділи собі гарно вдвох на кухні, повечеряли, поговорили. Вдосвіта хлопець пішов у гори. «Ти ж будь уважним у поході, Степанку, - прохала бабця, проводжаючи онука до хвіртки». «Гаразд, бабцю». Пішов хлопець. Коли все, що хотів, знайшов, наповнив до верху мішок та наплічник, зійшов з гори, сів під нею на пеньок, щоб перепочити. Тут невідь звідки вискочило сонечко, воно підморгнуло Степанкові, взяло у свої теплі обійми. Всміхнувся хлопець, вперше звідтоді, як обличчя поранив. Добре йому зробилося. Заплющив очі й радо приймав ласки світила. А коли їх розплющив, побачив невідому жінку, що спускалася з гори – не стару, але й не молоденьку вже, в дешевому спортивному костюмі та зношених кросівках. Її обличчя було милим, та в очах печаль стояла, як вугілля, чорна, чоло ділила на верхню й нижню половини зморшка. Встав із пенька Степан і мовив:
- Добридень, пані! Бачу ви в зажурі. Що трапилося з вами, говоріть
- Навіщо тобі знати, хлопче, про моє горе?
- Як навіщо? Може, я зможу вам чимось допомогти.
- Не зможеш.
- Спершу розкажіть. Тоді побачимо.
- Вигнав мене з моєї хати змій карпатський. Сказав, що поки я йому викуп не принесу, не вступиться він з неї.
- Де ж ваша хата?
- В селі, по праву сторону від цієї гори (показала рукою).
- Де ж ви зараз живете?
- В лісі. В будинку свого дядька-лісника, який помер ще десять літ тому. Але будинок цей старий, ще трохи й може завалитись. Ні печі в ньому (розібрали), ані меблів (украли).
- Як там живете?
- Сплю на лаві (з дому принесла, з подвір’я забрала), їжу готую надворі, на вогні, який розводжу. Та скоро в край наш холод забреде й не знаю, як і де житиму далі.
- А чоловіка у вас немає?
- Ні. Хлопець був, стрічалися ми з ним сім літ, а потім він мене покинув. Знайшов у місті іншу.
- І дітей не маєте?
- Не маю.
- А батьки де ваші?
- Жили зі мною, та п’ять літ тому в їхню автівку врізалася вантажівка, пішли до неба.
- Сумно. Прийміть мої співчуття.
- Дякую.
- А цього змія не можна вигнати з вашої хати?
- Ні. Пробував мій сусід це зробити, друзів зібрав, вигнали вони його, а через день змій назад повернуся.
- А, може, його треба було вбити?
- Наважився вбити змія один сміливий чоловік, списом проткнув його, коли він дрімав, скрутившись дзиґою, під ліжком. Та як тільки той чоловік покинув хату, змій ожив. Безсмертний він.
- А чому цей змій до вас причепився?
- Бо я йому на хвіст наступила, коли збирала гриби у лісі. Вкусити мене – не вкусив. А викупу зажадав.
- І що вимагає?
- Гроші, 1500 доларів. Каже, що хоче собі корону золоту за них купити. Тільки де ж мені взяти таку велику суму?
Жінка заплакала.
- А ви десь працюєте?
- Так, в бібліотеці. Окрім цього, продаю в суботу на ринку в місті гриби, ягоди, зілля всіляке. Гроші складаю. Та тільки до зими не наскладаю я ту суму, яку хоче змій!
- А кредит не хочете взяти?
- Хотіла. Не дають мені в банку, під заставу хату хочуть, а документів на неї я не маю, змій украв.
Жінка знову заплакала.
- Не щастить мені в житті, - мовила. - Ой, не щастить! Пробачте, що я вам усе виклала.
- Не плачте, будь ласка. Власних грошей я не маю. Ті, що заробив, мамі віддав, ремонт нещодавно квартирі робили. Але, здається, я знаю, як зможу вам допомогти. Поїду до Львова на тиждень. До обіду продаватиму в місті на ринку свої вироби, по обіді гратиму десь у центрі на сопілці на шапку. Ночуватиму, як виникне потреба, у свого друга – колишнього одногрупника. Він давно запрошував мене до себе. Зберемо гроші! Як вас звати?
- Ірина.
- А мене Степан.
- Гарне ім’я у вас.
- І у вас гарне. Отож за тиждень, пані Ірино, чекайте мене о 12:00 на цьому ж місці. Згідні?
- Звісно. Рада, що вас зустріла. Мабуть, сам Бог вас мені послав.
- Можливо. Бувайте!
- Хай щастить вам, Степане!
Вони розійшлися. За тиждень, під вечір, Степанко приїхав в село до бабусі. Наступного дня зраночку встав, трохи дровець бабці нарубав, у дровітні поскладав. А вже о 12:00 був на тому ж місці, де домовлявся про зустріч з пані Іриною. Жінка прийшла швидше. Вона гарно вбралася, причесала волосся. Не плакала цього разу. В її очах запалила вогник надія.
- Добридень, - мовив Степанко, наблизившись до бібліотекарки. Візьміть гроші, тут 250 доларів.
- Так багато встигли за тиждень заробити? Не шкода віддавати?
- Ні. Ми ж домовилися.
- Дякую вам, молодий чоловіче. Ви дуже добрий! А я вам на вогні піцу спекла, незвичну, з ягодами та горіхами лісовими. Ще тепла. Візьміть.
Подала торбинку.
- Дякую за турботу. Тільки ж, може, самі її з’їсте?
- Я собі залишила. А ця – для вас.
- Гаразд. А, може, ви пройдетеся зі мною лісом і допоможете мені зібрати деякі матеріали для сувенірних виробів?
- Із задоволенням.
Степан із пані Іриною подалися в гори. Збирали чи зрізали всяку всячину: шишки, мох, хвойні гілочки, ягідки. Степан зрізав кілька сухих гілок зі старого дуба. Знайшли обоє й грибочки.
- А що у вас, хлопче, з обличчям? – запитала жінка, коли вони вже виходили з лісу.
Степанко розповів пані Ірині про свою пригоду і про те, що дівчина, яка йому подобалася, і з якою він зустрічався пів року, лишила його. «Сумно! Може, вона передумає? Хоч ваше обличчя позначене шрамом, ви все-рівно красень. І серце у вас добре». «Гадаю, не передумає. З іншим почала стрічатися». «Шкода…»
Коли хлопець наповнив доверху природніми матеріалами і міх, і наплічник, то подякував пані Ірині, й вони розійшлися. З того часу щотижня Степанко зустрічався з бібліотекаркою, яку змій вигнав із хати. За місяць зібрав і віддав їй 1000 доларів. А 500 доларів пані Ірині за три місяці вдалося й самій скласти, економила на всьому. Потрібна сума грошей була зібрана. Тож було з чим іти до змія. Жінка попросила Степанка підстрахувати її, піти з нею на зустріч зі змієм. Хлопець погодився. Йому й самому було цікаво побачити нахабного карпатського гада. Коли пані Ірина підійшла до дверей і спробувала їх відчинити, це їй не вдалося. Двері були зачинені зсередини. Жінка постукала. За мить змій озвався:
- Ірина?
- Так.
- Принесла гроші?
- Принесла.
- Тоді лиши їх на порозі й відійди.
- Гаразд. А ти не обдуриш мене?
- Ні. Я хоч трішки й нахабний, але слово своє тримаю.
Пані Ірина поклала гроші на поріг і відійшла. Степанко стояв з нею. За хвилину змій відхилив двері, взяв гроші й поповз з ними до лісу. Жінка з хлопцем переступили поріг хати. Коли зайшли до вітальні, були подивовані побаченим: на столі стояли різні напитки й наїдки, а на двох кріслах, що були біля столу, лежали записки. На одній було написано: «Для пані Ірини», на другій: «Для Степанка». Взяла жінка свою записку, прочитала вголос: «Поцілуй Степанка в шрам на щоці. Побачиш чудо».
- Як це? - здивувалась пані Ірина.
- Та я не проти», - сказав хлопець. – Цілуйте. Коли жінка виконала те, що нарадив змій, шрам на щоці Степанка зник, мов його ніколи й не було там.
- Шраму немає на щоці! - радісно закричала пані Ірина. – Подивіться в люстерко.
Степанко глянув, а й справді немає, лице гладке. Тоді хлопець розгорнув свій листок і теж зачитав уголос те, що на ньому було написано: «Поцілуй пані Ірину в уста. Вона буде щаслива».
- Та ні, Степанку, - мовила жінка, зніяковівши. Я старша за вас на десять літ. Я щаслива вже тим, що ви допомогли мені повернутися до своєї хати.
- Все таки я поцілую вас, пані Ірино. Хочу, щоб ви були ще щасливішою, - сказав хлопець. Він підійшов до пані Ірини. Її щоки вкрив густий рум’янець. Але Степанко не зніяковів. Він обійняв жінку й поцілував її в губи. І тут, о, диво! В один момент вона перетворилася на молоду красиву дівчину.
- Подивіться в люстерко! - крикнув Степан. - Ви стали геть іншою!
Пані Ірина глянула і своїм очам не повірила. Такою, як побачила себе у дзеркалі, виглядала у двадцять літ.
- Як таке може бути? - спитала.
- Не знаю, - мовив Степан. – Це все не інакше, як чари змія карпатського. А знаєте що, Ірино?
- Що?
- Виходьте за мене заміж.
- Ти настільки проник жалістю до мене, що готовий оженитися?
- Я хочу оженитися на тобі, Ірино, тому, що кохаю тебе. Спершу я полюбив твою душу, а потім і тіло.
- Я теж тебе полюбила тебе, Степане. Тільки не хотіла тобі в цьому признаватися. Тому кажу тобі «так».
- Радий.
- А де ми будемо жити? – спитала Ірина.
- Можна й тут, у твоїй хаті.
- А, що люди скажуть? Як ми їм пояснимо моє преображення й те, що ти мене, старшу на десять літ, полюбив і береш за дружину?
- Якщо ти цим так переймаєшся, то ми можемо жити у квартирі моїх батьків. У мене є там своя кімната.
- Навіть не знаю, що сказати… Стільки щастя звалилося в одну мить.
- Та це добре! Хіба щастя може бути забагато?
- Гаразд, - мовила Ірина. - Поїду з тобою до міста.
- А давай залишимо змієві записку.
- І що ми йому напишемо?
- Подякуємо за чуда, які він нам учинив, й дозволимо йому і далі жити в моїй хаті.
- Непогана ідея!
Коли Степанко написав записку, обоє сіли за стіл, випили вина, з’їли по два шматки піци й по грону винограду, а тоді хлопець взяв дівчину за руку й повів до своєї бабусі. Познайомив її з Іриною, сказав, що це та дівчина, на якій він збирається оженитися і якнайшвидше.
- Рада за тебе, хлопче! - мовила бабця.
- А де житимете?
- В місті, в нашій квартирі.
- Я подарую тобі гроші, щоб ти міг купити свою. Ти ж у мене один онук.
Бабця дала Степанкові двадцять п’ять тисяч доларів.
- Звідки у вас такі гроші? Ви ж з дідусем (царство йому небесне!) весь вік скромно жили!
- Так. А гроші відкладали, відколи ти, онуку, в нас з’явився.
Степанко взяв гроші, притулив бабцю до себе, міцно обійняв її і поцілував у щоку.
- Дякую, моя рідненька-дорогенька, – мовив. – Ніколи не забуду вашої доброти. На весіллі ви будете найпочеснішою гостею.
- Готуйтеся з татом за годину приймати невістку в квартирі, - мовив хлопець мамі, зателефонувавши їй одразу після розмови з бабцею.
Батьки Степана радо зустріли молодят у місті, нагодували, напоїли. Коли хлопець викладав з наплічника матеріали, які збирав у горах, побачив на дні складений удвоє папір. Витягнув його, прочитав те, що було написано зверху: «Від змія карпатського». «Що він ще вигадав?» - подумав. Розгорнув папірець, а там – гроші. Перерахував – тисяча п’ятсот доларів. «Це вам на весілля від мене», - прочитав на листку зі середини. – Дякую за те, що залишили мені хату. Буду там жити в холодну пору року. Та якщо хата вам все ж знадобиться колись, приїжджайте, я покину її. І ще одне. Корону мені вже не треба купувати. Вона в мене сама в дивний спосіб з’явилася після того, як я вам чудодійні дарунки зробив. Маю прохання до вас. Якщо у вас першим народиться хлопчик, Богданом назвіть».
Степанко всміхнувся. Він показав записку і гроші Ірині. Вона теж усміхнулася. З радості обоє заплакали.
- Виявляється, не всі змії злі, є й такі, що люблять робити добро, - мовила жінка.
- Є такі! І ми цьому свідки! - погодився Степан.
За місяць молодята справили в одному милому, прибраному вишитими рушниками, кафе весілля, купили двокімнатну квартиру на околиці містечка за бабусині та весільні гроші й зажили собі та родині на втіху. А ще через рік у них народився хлопчик. Богданом назвали. І що там далі було? А пофантазуйте!
ID:
900086
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.01.2021 00:31:09
© дата внесення змiн: 09.12.2023 10:19:57
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
моя уява почала шукати усілякі аналоги для Змія у житті ... боюсь, що я нічого доброго (!) не знайшов ...
