Хрипить наш тонарм, як худий і знесилений лев,
а джаз завиває кістками в скрипучих платівках:
що краплі імбирного пива стікають у цівках,
що сонце розтало між гілля старезних дерев
й повільно згасає спека в дурманних жарівках,
що сонце, розтоплене подихом ніжним "прощай",
мов магма, злизало стежку червону під ноги,
а сивий старий патефон залишив пожоги
й дрижить, коли голка шкребе той обвуглений край,
де небо згоріло і в'ються зчорнілі дороги,
що перша сльоза - куллінан близько буйних стихій
зорить видноколо - провісником смертної туги,
та джаз не змовкає. І видно неторкані смуги,
де знову звучатиме голос зажурі нічній
і мовчки кружлятиме спогад палкої зав'юги
