Грета вивішує сонце на матрицю серця,
аби воно проросло
у мембрану її живота,
Аби тонкими пасмами забрало
від неї усі чорноти
і опустило темряву на дно.
Бо ніхто не торкався її так
із тремтінням
давно, не притуляв до її хребта
Свої крила,
і на сонячний спектр душі
білі лілії.
Бо ніхто в мініатюри її снів
не запускав світлячків,
щоб страхи розпорошувались,
Щоб вона відчула себе
нарешті маленькою, захищеною,
щоби терпнув на перинах душі холод
І любив її так,
щоб не боялась нічого і ноги підкошувались
Від нарисів весни і гри світла
під шкірою.
Грета кожний компонент втрати подрібнила,
аби під плахтою зими було спокійно,
Аби всі дурниці, що лізуть в голову, розсипались,
Аби відчути припливи, коли здається,
що все втрачено подвійно.
Коли ось і межа на межі,
і мимоволі немає в тобі
ніякої розкоші.