Старець, з сивим волоссям, з очима повними надій, з обвітреним обличчям яке проорали борозни світів, кожного дня виходив у плавання з різних портів. Щодня нова пристань, нові обличчя, нові світи. Та не було у цьому всьому серцевини променя. Хвилі підіймали його човен на височінь та щосили швиряли додолу. Пальці води проникали у маленькі трюми, ускладнюючи розсікання хвиль. Нестримні вітри океанів рвали вітрила на шматки. Та кожного дня, цей маленький всесвіт надій та утопій тримався на плаву.
Щоночі старець проводив у тавернах забуття. Та за відпочинок потрібно платити. Спочатку платив речами, одежею. Згодом клаптиками душі.
Не може одна людина витримати натиск реальності, тому при одному із штормів він відпустив штурвал. Стало неважливо куди закине хвилею сьогодення. Лягши на промокші дошки, закрив очі, затулив вуха та підігнув ноги під себе - віддався на свавілля стихії.
Прокинувся під яскравими променями. Гадав, що це Сонце обпалює його шкіру, та він помилився. Відкривши очі, здивувався. Серед безмежного простору пустелі, одинаком, розмістився маяк.
Хто? Як? І навіщо? Питання які б він поставив творцю.
Ступивши крок вперед, побачив що промінь просунувся за ним. Зробив ще декілька кроків-промінь супроводжував його шлях. І так до самих дверей, крок за кроком промінь не відступав.
Відчинивши двері розчинився у безмежжі яке сковували стіни. Осерддя яке він шукав проникло у нього. Заповнило усі закутки душі, повернуло клаптики розплати. Ступив та...
Двері замкнулись. Маяк розвіяло вітром, який підняв декілька тонн піску.
Інколи те чого ми прагнемо, не у товщах тонн води, не рухається за вказаними течіями, здається те чого ми прагнемо розвіяв вітер, розносить по різним напрямках світу. Просто простягни руки та вихопи це із простору.
