Ця земля перетворилася на безлюдну пустелю й уже давно не відчувала ніжних дотиків дощових крапель, укрившись тріщинами. Тріщини повсюди, тріщинами взялося його тіло. Вічні вітри задувають у них пісок, що миттю зникає, наче сіль у роз’ятрених ранах.
Він завжди ненавидів людей і благав богів забрати його з їхнього нестерпного товариства. Одного разу вони почули його молитви. Так, авжеж, як і він, боги з’їхали з глузду. Він рисачив дюнами, шаленіючи й викрикуючи різноманітні таємні мантри, смакуючи п’янке божевілля!
Він насолоджувався свободою й незалежністю, які переповнювали легені. Від його криків із голих дерев у небесну чистоту здіймалися птахи. Він летів із ними, не відчуваючи страху висоти. Не може бути, щоби після смерті нічого не залишалося, – щиро дивувався, опинившись на краю неба й розчинившись у сонячних променях.
Там він зустрів її. Спокійну, безтурботну та невагому, як Мадонну. Побачивши його, лагідно всміхнулась, злякавши довгими віями сонячних зайців. Він спрагло пив із глибин її бездонних очей. З усмішкою на тендітних устах вона краяла ножем соковиті кавуни, занурюючи лезо в червону м’якіть, ніби в його заскочене зненацька серце.
Він занурювався в солодку кавунову вологу, забувши про все на світі й ловлячи кожне її здригання у своїх дужих руках. Дихання частішало, серце гупало в грудях, мов після чергової чарки міцного алкоголю. Вона звивалася, намагаючись вирватися з тенет нестримного мисливця.
…сонце поволі заходило за обрій. У пустелі бувають ночі? Ящірка прудко звивалася поміж гарячого каміння, втікаючи від незнайомця, який потурбував її спокій. Безмежний простір обріс холодним асфальтом байдужого мегаполісу. Він ішов у дикій штовханині натовпу, намагаючись серед сотень облич упізнати її.