У тихих сутінках кімнати,
Вечірнє сонце клонить спати,
Тріпоче штори вітерець,
Тобі шепоче: «Молодець».
Після буденної турботи,
Що спонукалась від роботи,
У крісло впав, задерши ноги,
Що мали звичку, вже, до втоми.
У мозку було як в пустелі,
Очі втупились до стелі.
Угледів зором боковим,
Із поля зору зникла тінь.
Альцгеймер ноги упіймали,
Втоми ніби і не знали,
Очі бігали, шукали,
Та нічого не застали.
На темінь сутінки змінились,
А людині сни не снились,
Думки були азартні грою:
«Хто стоїть у мене за спиною?»
