Коли з дерев посипле листом,
Коли все небо потемніє,
А світ заллє пітьма імлиста
Й погасне в пам’яті надія...
Ти помовчи...
Коли листки з дерев полинуть,
А душі обмотає потай
Цариця душ сумних – Скорбота,
І сльози в очі нам нахлинуть...
Ти помовчи...
Коли дерева сплачуть хором,
Коли прийдуть безбарвні ночі
Сумну співати пісню горя,
І щось в нас раптом затріпоче...
Ти помовчи...
Коли дерева сплачуть рясно,
Коли раптово тьма наскочить,
Й останній відзвук пісні згасне –
Дивись мені ти довго в очі...
І помовчи...
Edmund Bieder
A kiedy z drzew
A kiedy z drzew polecą liście,
Kiedy się niebo w krąg osmęci,
A mgły zaleją świat rzęsiście
I wszystko zgaśnie w niepamięci...
Ty nie mów nic...
A kiedy liście z drzew polecą,
I dusze nasze w puch omota
Królowa smutnych dusz — Tęsknota,
I w oczach nam się łzy zaświecą...
Ty nie mów nic...
A kiedy drzewa w chór zapłaczą,
A kiedy blade przyjdą noce
Zawodzić smutną pieśń tułaczą,
I coś się nagle w nas zgruchoce...
Ty nie mów nic...
A kiedy w chór zapłaczą drzewa,
Kiedy się nagle wszystko zmroczy,
I pieśń ostatnia się prześpiewa —
Ty patrz mi długo... długo w oczy...
I nie mów nic...