Зовсім не багато треба для пам'яті, щоб згадати щось прадавнє, близьке і тепле, звичайне і неповторне, і взагалі, мені здається що пам'ять унікальна, і унікальність її в тому, що вона має найбільшу швидкість у людському всесвіті, адже однією думкою в одну мить можна заглибитись в товщу океану, або злетіти в космос, або просто згадати сестру, яка далеко в Криму, а її враз і гукнеться швидкоплинною думкою:"-А як там мої, в селі?".
Повертаючись з роботи додому, я спускалась по вулиці Вишневій, це одна з вулиць на підвищенні, а нижче рзляглася третина села - де Центральну було видно аж до Шевченка, всю Садову та Молодіжну, більшу половину Дружби з її провулками що бігли самим центром села. І була та кожна вулиця і провулок - неповторна картина темних кущів та дерев, будиночків та білих, притрушених не глибоким снігом ділянок городів.
Було в деяких картинах таке, що примусило зупинитись, придивитись, зробити фото.
На Садовій, на Молодіжній і на моїй, над димарями будинків, неспішно розвиваючись, немов пухкий котячий хвіст вився з коменів сірий дим. Там, в хатах топилося дровами .
І враз, пам'ять без напруги і без примусу повернула мене років сорок назад. Де я іду зі школи, в зовсім ішому напрямку по вузькій сніговій стежині, хоча снігу випало сантиметрів двадцять,та мені він по коліна, чипяється за штанки, нагло сиплеться в холявки. Морозові ніхто ніколи не вів ліку, а "Гізметео" було на розових щічках друзів, і ніхто особливо не слідкував, коли йтиме той сніг. А він, пухкий і легкий мов вата, висів на гіллях дерев, білою вершиною вершкового морозива заманював на кожній штафетині, вовняною шапкою лежав на будинках, і пухкою, недоторканою ковдрою - вздовж ще не витоптаної стежки. Так і хотілося цю недоторканість сходити слідами, розмалювати гілкою що опинялася в руках, а то й викачатись мов дикий звір у тім сніговім пуху. І навіь синички, що сповіщали про себе: "-Цінь-цінь!," перелітаючи з гілки на гілку пожухлого бур'яну були прикрашені білими сніжинками.
В тиху, майже безвітряну і морозну погоду, мало не над кожною хатою, а тоді було мало покинутих дворів, з коминів поважно вився у сіре небо димовий стовп. І у кожної хати свій, біля комина прозорий, а потім, ніби довга сива борода того самого, ніколи ніким не баченого діда Мороза, він не просто вився з комина, а наче ріс в небо своїми перлинними димовими клубками. І дим над коминами будинків зимою це було так буденно і звичайно, як і свіже повітря, і струмуюче тепло від груби в тих хатах, і друг-кіт, який любив спати під грубкою, і кожного дня снігова гірка і сани, бо ще по дорозі додому змовлялися на чому кататимемося - на санках ,чи на мішках набиих сіном, чи на одній клейонці. І знову грубка рятувала обліплену снігом одежу, та й за взуття перепадало, адже воно не витримувало і одного сезону, і вечерю - смажену картоплю, що пахла на всю хату, а то й на весь куток, також готувала мама все ж на тій плиті.
Отак, в передвечірньому селі марево сірого, хвостатого диму, що вився над розкиданими по селі хатами, враз повернув мене на вузьку снігову стежину далекого, безтурботного дитинства.
ID:
938950
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 01.02.2022 22:29:20
© дата внесення змiн: 01.02.2022 22:39:20
автор: олена гай
Вкажіть причину вашої скарги
|
