Зо дня у Мокші вповні смеркло,
Слюнявий карлик інвалід.
Дорогу змощену у пекло,
Проклав для плем’я самоїд.
Улус ізгоїв всього світу,
Бандит, розбійник, лиходій.
Кубло мордору й содоміту,
У злобі давиться лютій.
Та ми «гостей» давно чекали,
Не мали віри до повій.
Ото ж рови підготували,
В земельці нашій золотій.
Відгомоніло їхнє «время»,
Смердота чавкає з чобіт.
У пекло суне суче плем’я,
Ото ж згодиться на послід.
Для чого вилізло з болота?
Худоба з вкраденим ім’ям.
Нелюде мокша ви, сволота,
Нема в пропитих вас ума.
Тупі засранці... паперові
Вас змиють хмари дощові.
Пощо худоба козакові
В котрого чари січові.
Круки у полі санітари,
Погибель мокші їхня ціль.
Ненависть гнів і байрактари,
Співають вам за упокій.
Моя земля була і буде.
Творець їй доленьку нарік.
А благодать й любов забуті
Дажбожі... житимуть довік!
