Зникли. Навік розчинились кривавою повенню.
Навіть бувалий солдат не тримає сльозу.
В муках вмирали… Бо звіром лихим закатовані…
Ліс. Дерев’яні хрести. У риданнях – Ізюм.
Скільки життів- сподівань на війні пошматовано!
Біль материнський, вдовина печаль, щем і сум.
Вічним докором вцілілим – мерці закатовані,
Буча… Гостомель… Ірпінь…
а сьогодні – Ізюм.
Чи надірвалась у генах якась хромосомина?
«Брат» – мов змія, що пригрілась до наших грудей.
«Кат, а не брат – свідчать мовчки живим закатовані,
Бо не шкодує жінок він, старих і дітей.»
Скільки людей, скільки доль в цьому місці поховано?
Лиш номери в ряд… ні прізвищ-імен в них , ні звань…
Під дерев’яним хрестом в вічнім сні – закатовані –
Кожного ката, прошу тебе, Боже, дістань!
Віримо ми: Україну всю буде врятовано.
(Кожна молитва за рідне доходить у вись!)
Прийде відплата за жерви війни закатовані…
Поки ж за душі невинно померлих – молись…
Жертви цієї війни назавжди будуть вписані в сторінки нашої історії! 
до сліз... 
