О, сільська жінко, - ти справжня сіль землі!
По́том поливала землю рясніше от дощів.
Ти сама ніжність, хоч твої руки давно згрубіли:
Шовковими обіймами даруєш ти рослинам крила.
Щодня працюєш ти від досвіту й до зоряної ночі
Й на мить не прикриваєш для спочинку очі.
Незламна, як та криця. Ніщо не стане на заваді.
Дощ? Спека? Паморозь? Ти пораєшся на городі.
Бо хто ж бо, як не ти, зробить усе, як треба?
Помічники тобі, на жаль, не падають із неба.
А робота - як гриби після дощу.
А надто після нього.
Й за три житті не зробить хтось усього...
Всього того, що робиш за одне своє життя.
І справді, непросте й тяжке в тебе буття.
Але його таємну сутність ніколи не сягнуть оті,
Хто день за днем, за роком рік не доглядав землі.
Твій піт, здоров'я і душа - усе, що віддаєш у праці,
Даруєш ти з любові до землі, а не задля овацій.