Вона була для мене все, Її любив понад усе,
а Їй хотілось до Парижу, а тут іще й оця війна,
і ніби й не Її вина, що поманила чужина,
Їй захотілось до Парижу. А далі розповідь сумна...
Її чекав щодня, щоночі, я заглядав у кожні очі,
гадав, Вона чи не Вона? Страждало серце, билось в грудях,
мов негодоване дитя, без Неї стало все байдуже,
отак змінилося життя...
Минали дні, душа кричала, і серце рвалось пополам,
мені Її не вистачало...Я розумів, що не віддам...
Що не віддам Її нікому... мою невипиту любов...
Вона ж мовчала за кордоном, була ж думками дома знов,
поки нарешті зрозуміла, що зрадила Вона любов.
Моя душа дитям кричала, терпіть не міг, та й не хотів,
залишив все, шукать кохану я до Парижу полетів...
Шукав кругом, та тільки марно, а серце рвалось день при дні,
і я рішив піти до храму, щоб Бог поміг знайти мені.
Зайшов до храму...саме в свято...
й знайшов я те, що так хотів! Хоч люду там було багато,
я Її поглядом зустрів ...
Вона стояла на колінах й просила Господа :"Прости,
що залишила Україну, за те, що спалено мости".
Отут прийдеться й помирати, залишивши мою любов,
заставила й його страждати... і щиро каялася знов.
Я зрадила моє кохання...я зрадила оте святе,
словами що не передати... що й досі в серденьку цвіте.
Я зрадила, те, найсвятіше, що в серденьку його жило,
що він оспівував у віршах...підтримай Господи його!
Пошли йому щасливу долю, за те, що палко так любив,
нехай щасливим буде з тою, яку він в Бога заслужив...
Вона молилася...і в Неї рікою сльози полились,
а я стояв позаду Неї, й радів що ми, таки, знайшлись.
Вона ридала, а позаду, стояв й від щастя плакав я,
що ось Вона, моя розрада, Небесна Зіронька моя!
Нарешті сонце засвітило...скінчилися жалі-печалі...
тепер зі мною моя мила...і нас в Парижі повінчали.
Ця війна зруйнувала багато людських доль і, дай Господь, щоб всі негаразди та митарства на чужині залишились позаду, і у кожного був такий щасливий життєвий фінал, як у Ваших, Васильовичу, ЛГ!
Чудова життєва розповідь! 
Щастя ЛГ! 
...звучить реалістично, Андрію! 
