Горить затінено свіча
Й кімнату огортає тиша.
А за вікном білінь густа
І вітерець стрибає лише.
І зорі падають з небес
Та в переливах сніг синіє.
Летять ракети вдалі десь
І гул сирени шаленіє.
Який вже вечір лиш отак…
Та віра з кожний днем міцніє.
І розум чує Божий знак
Й все навколишнє в ньому тліє.
Молитва ллється із душі;
Я мовчки з Богом розмовляю.
Й спогадів давніх клавіші
У роздумах перебираю.
В років впірнаю давнину,
Коли каганчик вечорами
Горів в нас нічку не одну,
Й ми грілись розповіддю мами.
Раділи й слухали казки
Та мріяли про дні щасливі.
І відкидали всі жахи
З її дитинства жалісливі.
Свіча тієї доброти
Й душевності , що зігрівала,
Життя теплила нам завжди
І впевненості додавала.
Нелегкими були часи,
Але ми вчилися й мужніли
Не бачили і ковбаси,
Та хліб з картоплею лиш їли.
До комунізму гордо йшли
І кукурудзу смакували.
Зате в «Союзі» ми жили
Й вожді нам благо обіцяли.
А старший брат розкошував
І закривав народи в гетто.
Капіталістів відсікав,
Не дай Бог їх зустріти де то.
Як незалежність здобулиИ
То він почав гострить сокиру.
І до цієї аж пори
Тримав для нас «формулу миру».
Замало знищив, міркував,
Після війни та в роки непу.
Як українців не вбивав,
А вони рвали оту цепу.
Мами уже давно нема…
Ми проживали й світлі миті,
Коли світилася зима
І свічі були в інтим влиті.
Не уявляли, що колись
До нас прийде така ж година.
Бо той же ворог пробудивсь
І знову петлю нам накине.
Не забарилось, він прийшов
З землею весь наш край зрівняти.
Й країну від добра обнов
В рабство русинів передати.
Це повторялось вже не раз,
Отож, зростили в собі силу.
І не зломити уже нас,
Не вирити на всіх могилу.
Як пам’ять, ставимо свічі
І поминаємо героїв.
Та для вас, наші палачі,
Вони палатимуть ганьбою.
І темрява нас не страшить
Та голодом не залякати,
Лишень би вас позбутись вмить
І перемогу наближати.
Із світу стерти «рускій мір»
Й планета буде в мирі жити.
І свічечки, як сотні зір,
Будуть на щастя всім світити.