Вечір опускав блискучі плечі,
Перламутри кидав на траву,
Місяць зорі вистрелив картеччю
І розсипав в небі наяву.
Так заходив в душу пізній вечір
І торкав тремтливо ту струну,
Що давно не грілась в холоднечі
Осінь не одну і не одну зимУ,
Бо в душі і в серці були рани,
Доля їх насипала сповна,
Рани повнили і чакри всі, і чани,
Їй здавалось, що життя нема.
А сьогодні сталось все раптово…
Боже, як же грав той саксофон!
Він до себе поманив святково
Й запалив вогненний в серці фон.
Очі стрілися з його очима,
Билось серце із мелодією в такт,
Кожна нота так була значима.
Раптом тиша... І малий антракт...
Він ішов із тисячі доріг до неї,
Щоб зустріти зоряний цей вечір,
Ніс він квіти і коштовні ніс камеї
Й почуттів гарячих всю предтечу.
Ніби юні, узялись за руки,
У кохання загубились почуттях,
Ні на мить не прагнули розлуки,
Відчували ніжність і любов в серцях.
Його голос – музика для вух,
Оксамитовий переспів його мова.
Як вона спивала кожен його звук!
Місяць усміхався знову й знову,
Світлячками небо прикрашало ніч,
У очах його блищали два смарагди,
Не було між ними протиріч,
Лиш оповідачка Шахерезада
Говорила, що любов – життя,
І краса божественна, і насолода,
Спільне двох людей серцебиття,
І найвища Божа нагорода…
А під ранок знову саксофон –
То любов мелодію писала,
У душі грав тихий камертон,
І любові вигравали всі октави.
Вітаю Вас у Клубі Поезії. Чудовий вірш. 
