КАЗКА
Довго в жінки Сонцесяйної та чоловіка Блакитноокого не було дітей. Що тільки вони не робили, до кого тільки не звертались за допомогою – до лікарів, знахарів, мудреців, ніхто не міг допомогти вирішити їхню проблему.
Якось Блакитноокий ішов лісом і побачив, як до малої пташки, яка на землі лежала, крильцями махала, але злетіти не могла, підбирається лисиця. Шкода чоловікові стало маляти, крикнув він рудохвостій: «Геть утікай! Пташа не чіпай! Бо як я тебе зловлю, палицею поб’ю!» Злякалася лисиця. Втекла. Коли Блакитноокий наблизився до пташеняти, то помітив, що в нього лапка поранена. Витягнув чоловік з наплічника настоянку, яку його дружина сама робила з лікувальних трав, і яку він завжди зі собою брав, коли у мандри вирушав, та й помастив нею рану пташці тричі. Запищало вороненя (а це було саме воно), та за мить стихло, біль вийшов з його тіла. Почало з довірою дивитися на чоловіка, який його полікував. «Хочеш до гнізда?» - спитав Блакитноокий у вороненяти. «Так», - кліпнуло очима. Тільки чоловік ногу підняв, щоб на дерево лізти й пташку в гніздо покласти, як прилетів батько пташки – Ворон. «Геть звідсіля! Бо заклюю!» - мовив і почав грізно крильми махати, Блакитноокого лякати, думав, що він має лихі наміри щодо його дітей у гнізді. Та тут маля Ворона, яке в глибокій кишені куртки Блакитноокого лежало, запищало: «Не чіпай цього чоловіка, батьку! Він мій рятівник!» Сів тато пташеняти на гілку, заспокоївся . Витягнув тоді чоловік вороненя, поклав на траву, мовив: «Забирай своє дитя. Не нашкодити хотів йому, а допомогти». «Це правда, татку, цей чоловік від мене лисицю відігнав і рану мені полікував», - сказав. «Тоді вибач мене, людино, дякую тобі за твоє добре серце!» «Та що там? Як Бог мені своїх дітей не дав, то хоч чужим допоможу. «Не маєш, кажеш, дітей? А скільки ти у шлюбі з дружиною прожив?» «Дванадцять років». «Ніхто не зміг вирішити вашу проблему?» «Ні» «Гм… Маю я одного друга, який багато що може. Можу тебе з ним познайомити. Але він не тварина і не людина». «А хто ж тоді?» «Робот ДОБРЯК-123! Я з ним тиждень як товаришую». «Він щось для тебе зробив?» «Ні. Я нічого в нього не просив. Не було потреби. Ми з ним просто ходимо по лісі або літаємо над полями, розмовляємо. Я йому розповідаю про світ тварин, людей, рослин, а він мені про світ роботів. Йому цікаво слухати мене, мені – його. Так ось, позавчора він сказав, що не існує проблеми, яку не можна вирішити. Я можу тебе з ним познайомити, якщо хочеш. Сьогодні, до речі, ми з ним маємо зустрітися біля мосту, що з’єднує береги річки Лісової. ДОБРЯК-123 обіцяв стати корабликом і покатати мене на собі річкою». «А о котрій годині ви домовились зустрітись?» «О 16:00, після того, як дітей своїх нагодую, спати вкладу, посуд помию. Підходь, чоловіче, до мосту в цей час. Вірю, він зможе допомогти тобі». «Гаразд».
Блакитноокий підійшов до мосту о 16:00. Ворон і Добряк-123 уже стояли на ньому, вони розмовляли, красувались довколишніми краєвидами. «Добридень вам, шановне товариство!» - мовив чоловік. «Добридень!» - відповів робот. «О, ви вмієте говорити людською мовою?» «Так. І вже знаю про вашу проблему. Ворон встиг розповіси мені про неї». «Що скажете?» «Є в мене одна ідея». «Яка?» «Можу зателефонувати керівнику центру народження роботів і попросити його, щоб наказав своїм працівникам скласти такого робота, який би зовнішнім виглядом нагадував людину, міг збільшуватися в розмірах (по-вашому – рости) і був схожий або на вас, або на вашу дружину». «Цікава ідея. Хотів би я, щоб вона стала дійсністю». «Тоді скажу вам, що для цього потрібно: світлини – ваша та жінчина, й листок, на якому мають бути написані ті якості, якими має володіти ваша дитина. Вас я можу і сам сфотографувати. А жінку – ні, бо її з нами немає, ну, і згода її ще потрібна буде письмова і ваша, письмова, до речі теж». «Гаразд. Піду додому. Поговорю з дружиною. Якщо вона буде не проти дитини-робота, вишлю вам її світлину, дві заяви і напишу, якою ми хочемо бачити свою майбутню дитину. Дасте номер свого телефону?» «Звісно. Записуйте». Добряк-123 продиктував номер, чоловік його записав. Тоді всі троє покинули міст. Робот заліз у воду, натиснув на якусь кнопочку на животі і перетворився на кораблик. Ворон залетів у нього, і вони поплили річкою. Блакитноокий їм помахав рукою і пішов додому.
Коли розповів жінці про свою зустріч із Добряком-123, вона спочатку не повірила йому. Та коли чоловік запевнив її в тому, що не жартує, зраділа. Сіли вони вдвох за стіл і записали те, що б хотіли бачити у своїй дитині. Вирішили, що у них має бути син і склали таку програму якостей для нього: добрий, мудрий, веселий, сильний, мужній, справедливий, успішний, такий, що крізь стіну, крізь землю пройде, якщо треба буде, послужить родині та рідному краю. Тоді сфотографував жінку на телефон і задзвонив Добряку-123. Сказав йому, що дружина погоджується на те, щоб мати дитину-робота – сина. Чоловік вислав заяву свою з підписом та жінчину разом зі світлиною на ту адресу, яку продиктував йому робот. Той написав Блакитноокому: «Через три місяці матимете сина і програму, в якій буде написано, як з ним поводитись. До мене більше не телефонуй. Цей номер через три хвилини буде не дійсний. Триматимемо зв'язок тепер через Ворона». «Зрозумів. Дякую», - мовив чоловік і їхня розмова завершилась.
Три місяці Блакитноокий і Сонцесяйна були в тривозі та очікуванні. А як цей час минув, у шибку вікна дому Блакитноокого зраночку постукав Ворон. Коли чоловік підійшов до нього, чорноперий сказав йому: «Під’їжджай автівкою під ліс близько того мосту, де ми з тобою говорили, о 12:00, дитина твоя вже народилася, тобто, син-робот для тебе складений, забереш його». «Гаразд, - відповів. - Дякую». Під’їхав Блакитноокий з дружиною в назначене місце в назначений час. Робот з Вороном уже чекали їх. Дав чоловік букет квітів роботу, птаху пакет із їжею, а Добряк-123 Блакитноокому книжечку з інструкцією вручив, а його дружині поклав на руки сина – такого, що ще й ходити ще не міг. Але він почав, не харчуючись, не п’ючи, рости у них просто на очах. За три години, які Блакитноокий, Сонцесяйна, ворон, робот провели на узліссі біля річки з роботеням разом, він навчився ходити, говорити і робити все, що має робити людина, і виріс до розмірів майже вісімнадцятирічного юнака. Ярослав, так назвали його батьки, дуже швидко звик до людей – своїх мами і тати, а вони – до нього. Робот мав паспорт і документи про те, що його батьки загинули в автокатастрофі (про це постарався Добряк-123). Блакитноокий та Сонцесяйна повинні були всиновити Ярослава, що вони і зробили по приїзді додому. Невдовзі їхній син відсвяткував своє вісімнадцятиріччя і влаштувався на роботу. Почав працювати в одній із айтішних компаній – он-лайн. Праця його була успішною, за рік часу Ярослав заробив стільки, що його батьки змогли купити собі невеликий, але красивий будиночок біля моря, двокімнатну квартиру в новому районі столиці та круту автівку. Блакитноокий та Сонцесяйна не могли натішитися сином. Окрім того, що Ярослав значно покращив їхнє матеріальне становище, він був з ними ще й дуже люб’язним, плюс – їсти – не їв, пити – не пив, не смітив, тільки електроенергію тихенько тягнув уночі, під заряджався, тобто. Прийшло літо, батьки взяли відпустки – щорічні і за свій рахунок на кілька днів, і поїхали зі своїм сином на море. Поки вони купалися, засмагали, алеями міста гуляли, піцею в піцерії смакували , син он-лайн працював, гроші їм заробляв, людям допомагав – різні програми складав, їх коригував. Натішились батьки вдосталь морем соленим, сонцем гарячим, а тоді подалися зі сином до столиці. Там Блакитноокий та Сонцесяйна до музеїв, театрів ходили, на виставки мистецькі, до парків, на фестиваль пісні під відкритим небом навіть пішли і сина туди зі собою потягли, танцював під музику так, що всі, хто це бачив, йому аплодували.
А коли родина повернулася додому – з барвним, пахучим букетом вражень, зі силою в тілі, світлом в душі, в країні, де вона проживала, щастя своє гаптувала, війна вогненну пащу відкрила, кров’ю, де йшла, землю вкрила. Зажурилися батьки Ярослава, у вільний від роботи час безперестанку слухали новини, молилися і плакали, коли чули, що на фронті захисники їхнього краю гинули, а в містах – цивільне населення. Вороги ж, як примари, сунули безперервними колонами – зі сходу, з півночі та півдня, стріляли, з чого тільки мали. Воїни краю стояли, як титани, відбивали атаки, як тільки могли, але сили ворогів і захисників були нерівними. Тому нападникам вдалося прорватися на деяких напрямках. І де вони ступили, там біди наробили. Над людьми збиткувалися, грабували їх, ламали, вбивали.
Блакитноокий, Сонцесяйна та Ярослав жили не там, де велися активні військові дії, тобто, не на півдні, півночі та сході, а на заході країни, в невеликому, красивому, тихому містечку – з парком та лісом, з озерцем та річечкою. Але й до них долітали звуки війни – лунали час від часу Повітряні тривоги, пролітали ворожі літаки та ракети. «Не віддамо їм своєї землі!» - мовив батько сімейства і пішов на війну – захищати Вітчизну. Сонцесяйна не хотіла, щоб він ішов, але не могла втримати чоловіка та й, зрозуміла, не має права не пускати його.
Блакитноокий чесно боровся, виконував усі покладені на нього завдання, боронив села та міста та через пів року загинув, підірвався на ворожій міні, коли ішов у розвідку. Ярослав хоч і не мав людської душі, плакав за батьком (вперше відколи народився) та і мами йому було шкода, журилася вона дуже через смерть чоловіка. Як батька поховали, син-робот за день виріс на два роки і вирішив, що все, що тільки буде в його силах, зробить для країни, в якій йому випало жити. І дотримав свого слова. За місяць часу розробив моделі роботів-воїнів, накреслив для них деталі, написав програми - такі, щоб вони могли воювати. Запропонував міністерству оборони свої ноу-хау. Зацікавились там його роботами. Погодились їх виготовляти. Призначили Ярослава керуючим у цій справі. Через три місяці завод видав сотню роботів-воїнів. За цей час Ярослав вивчив, як стріляє різна зброя, тактику боїв і сказав міністру оборони: «Я хочу сам вести своїх роботів у бій». «Ні, ти в нас цінний працівник. А як щось непоправне з тобою станеться під час бою?» «Буду продумувати кожен свій крок, діяти строго за програмою. А якщо все ж станеться зі мною щось зле, мене зможе замінити пан Луговий, я встиг навчити вже його всім основним премудростям». «Поговорю із Головнокомандувачем щодо цього, як, коли і де краще використати бригаду роботів на чолі з тобою», - сказав міністр оборони.
І поговорив. І дав добро Головнокомандувач на те, щоб роботи воювали. І поїхали вони на фронт. Воювали обережно, майстерно, ефективно. Вміли вони ходити, літати, плавати і навіть крізь землю провалюватися. Вміли стріляти з різної зброї. Знищили силу-силенну ворогів, розбили силу-силенну їхньої військової техніки, і ніхто з них, роботів, не загинув. Почав президент ворожої країни говорити з лідерами різних держав про те, що хоче мирну угоду підписати з воюючою країною. Злякався дуже роботів. Казав: «Якщо роботів наші сусіди на частини розберуть і ці частини розплавлять, тоді ми перестанемо воювати». Але ніхто не вірив в те, що президент країни-агресорки дотримає слова. Бо його справи більшу мали вагу, ніж слова. Тож роботи продовжували своїй країні служити і доти воювали, поки всіх ворогів з краю, де на світ народились, не прогнали. А як прогнали, Ярослав до бункера, в якому ховався президент країни-нападниці, підібрався. Крізь землю ліз, під фундамент бункера мін наклав, у ті міни програму заклав, щоб вибухнули тоді, коли він буде на безпечній відстані. Про те, що бункер із президентом країни-нападниці згорів, ЗМІ всіх країн говорили. А в державі, яка втратила свого президента разом із військом охорони, почався бунт і переполох. Деякі народи, які її заселяли, про самостійність заговорили, деяким вдалося її навіть отримати. А ті, які не вийшли з її складу, до керівництва нових людей обрали. А як обрали, то більше не воювали, бо народ був проти воєн. Угоду про закінчення війни нові керівники підписали, свого носа до країни, де жив Ярослав і його роботи, більше не пхали, вказівок, як їм жити, що роботи, більше не давали.
Перемогу у війні Ярослав зі своїми друзями-роботами гучно святкували: танцювали, пісні складали, співали. Ярослава нагородили Орденом Слави. Сонцесяйна дуже пишалася своїм сином,і вся країна ним пишалася Люди раділи і плакали. Раділи тому, що закінчилися бої, перестали ракети на міста та села летіти. Сумували тому, що багато воїнів загинуло. «Вічна їм пам'ять!» - люди казали. Письменники невдовзі про них книжки написали. У всьому світі їх читали, мужність воїнів-людей і вмілість воїнів-роботів подивляли. Кошти на відбудову країни, яка у війні постраждала, багато іноземних lдержав давали. Невдовзі вона розквітла, як черешневий сад. Настав у ній спокій жаданий і лад.
ID:
975753
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.03.2023 23:01:03
© дата внесення змiн: 04.03.2023 20:58:16
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
