Оленка ходила до четвертого класу. Вчилася вона старанно, але не дуже мирно жила зі своїми братами – п’ятикласником Олесем та семикласником Іваном. Дівчинка хотіла, щоб їй діставалось всього найбільше - цукерків, пиріжків, фруктів, які вона любила їсти, бо вона наймолодша. Іван був незгідний із сестрою. Хлопець вважав, що найстарша дитина в сім'ї, тобто, він має мати найбільше прав. Олесь не погоджувався ні з Іваном, ні з Оленкою. «Чого це хтось має мати чогось більше? Ми всі діти одного тата, однієї мами, тому у всіх нас мають бути рівні права», - говорив він. Але сам так не робив, як заявляв. Інколи, коли ніхто не бачив, міг, забігши до кухні, з'їсти зайву котлетку, цукерку, печенинку чи якийсь фруктик. Міг взяти ручку чи олівець в сестри чи брата, якщо його списувались чи ламались, і не сказати їм про це. Іван теж не пас дурнів, хапав зі столу, що подобалося, і не питав, чи іншим вистачить. Оленка, як приходила зі школи швидше від братів, забирала їхні деталі Лего і клала їх до свого ящика. Коли ж якась несправедливість виявлялася, діти сварилися між собою, а часом і штурхали одне одного в груди та плечі. "Так не можна робити!" - кричав тато. "Діти! Живіть дружно", - просила мама. День, два втримаються від сварок, а потім знову беруться за своє.
Якось у суботу батьки Оленки, Олеся й Івана вирішили поїхати до міста, щоб купити дещо з того, що було потрібно на господарстві. Тато сказав дітям: «Ведіть себе добре. Не сваріться. Матимете за це нагороду». Мама додала: «Куплю вам щось солоденьке в магазині. Але дам тільки тоді, як будете чемні». «Гаразд!" - відповіли хором діти. "Ми постараємось", - запевнила батьків Оленка.
Але так не сталось, як вони казали. Не встигли батьки за ворота виїхати, як Оленка почала заводити: «Де моя гумка? Де гумка поділась?! Я хочу малювати листівку для воїна ЗСУ. Ти забрав її, Іване?» «Ні. У мене своя є. «Значить, ти, Олесю?» «З якого б це дива?» «Але її немає в пеналі, а вчора ввечері вона там була». «Шукай, десь посіяла, а до нас пристаєш», - мовив Олесь і пішов на кухню. Звідти за хвилину прокричав: «Хто з’їв мою частинку сирника, яку я залишив у холодильнику». «Не я», - мовила Оленка. «Та й не я», - ствердно відповів Іван. «Хто ж тоді? Може, це зробив пан Невидимка?» - сказав із болем в голосі Олесь. Іван пирснув зі сміху й мовив: «Піду надвір, пошукаю там цього пана, заодно й на велосипеді трохи покатаюся». Хвилин через сорок хлопець повернувся з рум’янцем на щоках, зі свіжістю в жилах, зайшов до своєї кімнати й вирішив виконати домашнє завдання з математики. Витягнув пенал з наплічника, взяв ручку, почав писати нею число, а воно не пишеться, паста скінчилася». «Хто підмінив мені ручку?! - закричав. – Вчора вона писала нормально». «Мабуть той самий пан Невидимка, який доїв Олесин шматок сирника», - сказала Оленка. – До речі, ти його зустрів на дворі?» «Ні. Як же його побачиш, коли він невидимий?» «Це він у хаті невидимий, а надворі - зовсім навпаки. Мабуть, поки ти, Іване, взував мешти, той пан Крадійко полетів у космос», - сказав, заливаючись сміхом Олесь. «Зараз ви в мене обоє полетите в космос, як я вам надаю тлумаків», - пригрозив Іван і кинувся на брата й сестру з кулаками. Олесь вилетів надвір босий, Оленка – в тапках. Іван, взувши шльопки, побіг за ними. Поки він літав по подвір’ї за братом і сестрою, в хаті почало чинитися щось неймовірне: шкільні предмети й предмети побуту ожили і почали між собою гризтися. Стіл затіяв сварку із кріслами. Ліжко Олеся – з ліжком Івана. Табуретка буцяла етажерку, етажерка - її. З наплічників Олеся, Івана та Оленки повискакували підручники, олівці, ручки і теж почали між собою сваритися. Почули гуркіт, що нісся з хати, діти. Зупинилися, підійшли до вікон, глянули крізь них. Як побачили, що речі, які не мали ніг, рук, голови з ротом, бігають, б’ються між собою кричать, оторопіли. «Що нам робити?» - запитала Оленка. «Не знаю» - сказав Олесь. «Може батькам зателефонувати?» - мовив Іван. «А вони повірять, що ми кажемо правду?» - виявила сумнів Оленка. «Навіть, як і повірять, то поки приїдуть, все в домі може вже бути поламане і порване», - виголосив свою думку Іван. «Треба нам іти до хати, речі вмовляти, щоб перестали між собою ворогувати», - сказала своїм братам сестра . «Слушна твоя думка», - погодились Олесь та Іван.
Зайшли діти. Оленка відразу побігла до своєї кімнати і побачила таку картину: підручник математики бився з підручником української мови, підручник з ЯДС драпав своїм кутиком підручник з інформатики, зошити літали попід стелею, як лелеки в небі, і листками хльостали один одного.
«Що ви робите? Перестаньте!» - закричала Оленка. «І не подумаємо!» - сказали їй підручники. «Вам можна сваритись, а нам ні?», - мовили зошити. «Якщо ви, підручники, порвете один одного, мене буде сварити у школі вчителька,скаже, щоб я купила нові книжки. Якщо ви, зошити, порвете один одного, мене будуть сварити батьки». «Але ж ти ж б’єшся з братами і не думаєш про наслідки?», - мовив підручник української мови. «Обіцяю, що більше не буду цього робити. Помирюся таки зараз з ними». «Даєш чесне слово?» - спитав підручник з математики, пильно дивлячись Оленці у вічі. «Так. Даю». «Гаразд. Даємо тобі шанс. Припиняємо бійку» - відповіли підручники і смирно вляглися на столі. Зошити погодились із їхнім рішенням і прилягли поруч. «Дякую вам», - мовила Оленка і побігла до кімнати братів.
А там… Ліжка зсунені докупи. Ковдри літають. Подушки б’ються так, що, аж пір’я летить. Стільчик скаче по столі. Стіл його б'є по ногах. Ручки проганяють зі стола олівців. Олівці гумку копають, мов м’яч. А Іван з Олесем сидять на підлозі і голови чухають. «Дорогі братики! - закричала Оленка. – Нам терміново треба змінити свою поведінку. Речі, які знаходяться в наших кімнатах, сваряться і б’ються тому, що ми їм подали поганий приклад!» «Ти так думаєш?» - запитав Олесь. «Я це знаю. Про це мені сказали мої книжки та зошити». «Вони правду мовили!» - погодилася шафа. Вона підскочила вгору і мало не звалилася на дітей. Добре, що Іван стояв спиною до неї і притримав її. «Хлопці, пообіцяйте те меблям, що будете добрі, що не брехатимете мені та один одному, не сваритиметеся зі мною і поміж себе», - попросила Оленка. «Та я за тим!» - сказав Олесь. «І я теж Давайте жити в мирі!» - мовив Іван. – Чуєте, речі? Обіцяємо вам, що ми один з одним будемо жити в мирі!» - сказали хлопці. «Чесно-чесно?» - перепитав стілець. «Чесніше не буває», - запевнив його Олесь і приклав руку до серця». «Ну, тоді ми припиняємо бійку», - сказали ліжка і стали на місця. Ковдри з подушками, зітхнувши полегшено, лягли рівненько на них. Крісло перепросило стіл, стіл – крісло. «Речі! Ми вас любимо», - мовив Іван. «Це добре. Але ще любіть одне одного», – пробубоніли ковдри. «Та ми любимось , просто інколи хитруємо, виявляємо свій егоїзм. Але більше так чинити не будемо». «Обіцяєте?» - перепитали подушки, надувши щоки. «Обіцяємо,», - відповіли діти. Всі речі, які були в кімнаті хлопців, стали на свої місця, дружно всміхнулися й завмерли, наче ніколи і не зрушувалися зі своїх місць, не сварились і не билися.
Тоді діти зійшлися докупки, обійнялись, поцілували одне одного. «Відтепер між нами тільки мир і згода!» - сказав Іван. «Так! Тільки мир і згода», - відповіли Оленка та Олесь, і всі троє попрямували до кухні, бо після всіх несподіваних перепитій захотіли пити. А як напилися досхочу компоту, який їм залишили батьки, то вирішили приготувати спільно вечерю. Поки тато з мамою приїхали, картопля вже була зварена і пом'ята, салат з капусти, моркви та буряків приготовлений, сосиски відварені. Батьки були здивовані тим, що побачили. Сіли разом із дітьми за стіл, поблагословили їжу, спожили її. Подякували дітям. Ну, а потім всі пили чай і їли торт «Наполеон», який мама купила у супермаркеті. Раділи не тільки члени родини, а навіть речі, які, як здавалося дітям, підморгували їм своїми сяючими очима.
ID:
977046
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.03.2023 22:40:27
© дата внесення змiн: 16.03.2023 21:49:21
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
