|
У моєму містечку Крітськ ніколи не було таких магазинів, як цей. Зазвичай будки й павільйони. Усі, хто з Крітська мене зрозуміють. Великі магазини для нас – це прерогатива багатих.
Коли відкрився цей магазин, усім було цікаво, що це за назва така «Акварель».
Мене особисто дивувала яскрава жовта барва фасаду магазину. Особливо товари, які можна було розгледіти на вітрині.
Зазвичай в наших павільйонах не виставляли оригінальні товари, лише муляжі. У нашому містечку навіть був завод по виготовленню муляжів.
Химерна назва, вітрина, яскрава фарба – усе це було для мене загадкою.
З дитинства я полюбляв загадки й ця чергова гра слів видалася мені вартою моєї уваги.
Якось проходячи поруч із магазином, я вирішив не пройти повз, як більшість місцевих, а зайти всередину. Тоді в той день у мене було на меті розгадати, хоча б декілька слів-загадок.
Зрештою я одразу ж із порога й запитав, а що означає те їхнє слово «Акварель»? І що то за товари такі дивні у них на вітрині, які трішки подібні на фотографії, але все-таки зроблені зовсім чудернацьким шляхом, немов магічні якісь. Я назвав їх магічними фотографіями.
Поважний чоловік років сорока усміхнувся до мене й привітався.
– Доброго дня, юначе!
Витримавши паузу, він почув від мене:
– Доброго!
Чоловік продовжив говорити, розуміючи з мого заціпеніння, що слово «дня» у вітанні він так і не почує.
Він розпочав відповідати стосовно назви магазину.
- Акварель – говорив він монотонним голосом, наче пригадував визначення з словника це –…
Зрештою, я так нічого й не зрозумів.
Після його відповіді я зрозумів лише одне - відтепер незнайомих слів у моїй голові побільшало.
– Проходьте всередину, не дивіться з порога, – продовжив чоловік. Відвідувачів тут не багато. Ви точно вміститесь, – посміхнувся він.
Я потроху просувався вглиб магазину й дивився на дивні зображення. Деякі зображення будинків, які я бачив на стінах були для мене знайомими. Ось переді мною повстав завод імені Кривонога, в якому працював мій батько Артем разом із матір'ю Жовтанією. Він був меншим, аніж насправді, я маю на увазі не батька, а сам завод. Тут він виглядав не таким величним, як у місті. Навпаки поруч з іншими картинами він виглядав доволі сіро. Ураз уся помпезність й монументальність зникла з цієї будівлі.
– До речі, те, що ви назвали магічними фотографіями зветься картинами.
– Цікаво.
Дивно, але будівлі, які були поруч із картиною-заводом цікавили мене більше.
Розглядаючи якусь з химерних будівель, я запитав у продавця, що це за вигадана споруда?
Він усміхнувся.
Чесно кажучи, мене дратувала його посмішка. Це вже вкотре він посміхався поміж репліками.
У нашому місті не було заведено сміятися без причини. Інша річ, коли причина дійсно була вагомою. До прикладу, свято сміху, що проводилось раз у рік. Не дарма ж у нас говорять: «Сміх без причини – ознака дурачини». У чомусь цей чоловік мені нагадував дурачка біля лікарні.
– Ні, молодий чоловіче, ці будівлі справжні. Реальні. Реалізм, так сказати. Напевно, вам цей термін відоміший.
– Ну, звісно.
Я скорчив із себе розумника. Проте в школі я навчався на трійки.
***
Зрештою я став відвідувати цей магазин частіше, попри насмішки моїх товаришів по школі. Кожного разу я відкривав для себе, щось нове. Напевно, так би й тривало ще безліч разів, якби одного разу продавець не запропонував мені подивитися книгу з картинами майстрів з Натюрії.
Я одразу ж погодився, а коли зрозумів, що мене обвели навкруги пальця, то швидко закрив цю книгу й вибіг із магазину.
Будинки, заводи й таке інше – це лише приманка. Головне – це показ цієї книги. Він сказав, що це все справжнє й знаходиться у тій країні, з якої він прибув.
Напевно, він хотів перетягнути мене на свій бік. Забрати із собою. Проте я так просто не дався. Гримнув дверима і побіг додому. Можливо, я просто перелякався.
Через декілька днів цікавість взяла своє і я пішов у нашу міську бібліотеку й поцікавився, чи не має у них чогось пов’язаного з Натюрією.
На жаль, про таку книгу не чула бібліотекарка, Зінаїда Іванівна, яка, я був певний, знала про книги все на світі.
Зрештою вона взяла на олівець те химерне слівце «Натюрія» чи то «Натюрії», хто його зна, як вірно.
Напевно, мій похід в бібліотеки й спровокував перевірку.
У мене стали випитували, звідки я взяв це слово. І чи, бува, не бачив ніякої книги, атласу, листівки чи ще чогось з такою назвою?
Мені довелося про все розповісти. Мовчати не було ніякого сенсу. Я знав, чим усе може закінчитися, тому й співпрацював з тими міцними чоловіками у сірій формі з пером на комірці.
Завершилося усе не так, як я собі уявляв. Мені вручили значок і дали грамоту за співпрацю з товариством Пера. В принципі я й не дуже зрозумів, що я надзвичайного зробив.
Моя правда, яку їм розповів полягала у тому, що книгу з такою назвою я бачив в магазині «Акварель». Зрештою я сказав, що зацікавився цією назвою, оскільки з дитинства люблю читати. Моя бібліотечна картка й засвідчила мої слова красномовніше, аніж мої стогнання на допиті. Проте варто зазначити, що до мене ніхто й пальцем не доторкнувся. Від батька мені дісталося більше.
Завдяки бібліотекарці Зінаїді Іванівні, яка підтвердила мої слова мене й до детектора брехні не підключали. Добре, що бібліотекарка сказала, що я був схвильований і просто цікавився цією назвою. Як ви вже зрозуміли, назва й усе пов'язане з цією книгою було заборонено.
***
Через декілька днів магазин «Акварель» закрили.
Невдовзі в цьому приміщенні відкрили новий заклад, яким усі місцеві почали по-справжньому хизуватися . Тепер тут був буфет під назвою «ВиПиВ». Усі чомусь скорочували цю назву до трьох букв «ВПВ», цим самим перевіряючи чи розділити ще по кухлю пива із своїм колегою. Якщо колега вимовляє літери, як заведено, то можна було ще по одному кухлі, а вразі, якщо його язик заплутався, тоді саме час додому.
Усередині приміщення буфету «ВиПиВ» на стіні біля прилавку з пустими кухлями від пива висіла славнозвісна картина із зображенням заводу імені Кривонога, про яку я вже згадував вище.
Інколи споглядаючи на цю картину, я згадував й про інші творіння, що висіли у магазині «Акварель». Усе-таки ті химерні малюнки внесли свій слід у моє життя.
Часто вночі мені снився один і той самий сон. У ньому я не закривав запропоновану книгу під назвою «Натюрія», а продовжував її гортати та роздивлятися усі ті химерні аркуші.
Далі я про щось гомонів з продавцем і найгірше – це сміявся з усього побаченого. У кінці кінців прокидався в холоднім поті з усвідомленням, що це все було не правдою, а вигадкою. Вигадкою моєї бурної юнацької уяви. Саме так, як і мені було сказано товариством Пера: «Це все вигадка твоєї уяви. Ніякої Натюрії немає, тож спи.»
2023
© Богдан Кухта
ID:
978308
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 26.03.2023 20:41:49
© дата внесення змiн: 26.03.2023 20:54:05
автор: Kukhta Bohdan
Вкажіть причину вашої скарги
|
