Отак живе собі людина...
За руку з мамою іде,
яка леліє доньку-сина,
в садок чи школу їх веде.
Отак людина вчиться, мріє,
на втіху ж бо батькам росте,
буває плаче чи хворіє,
малює, творить і святе
вивчає слово. І слова ті
ростуть, як в полі виноград.
Отак росте... Думки строкаті,
стають рівнесенько у ряд
і, вже іде людина далі.
Здає всі свої ЗНО,
стирає не одні сандалі -
багато кроків зроблено.
Отак живе собі людина,
сім'ю будує, любить світ.
Світанок, ранок, біла днина,
спокійний вечір, ніч.
А з віт
вже вкотре облітає цвіт.
Зростають діти - втіха серця,
ідуть поволі у життя.
Онуки - оченьки-озерця...
Дім - повна чаша...
І, виття...
Виття сирен вночі чи зранку,
посеред літа чи зими...
Живе людина до останку,
й разом із іншими людьми,
собою прикриває своє -
усе, що можна взяти в руку...
Отак живе... у світі воєн,
ракет, прильотів, сирен звуку...
Отак жила собі людина...
