Я не чую нічого, окрім твого мовчання.
Лиш воно обіймає так ніжно і зле
Ті години нашого співіснування
У кімнаті твоїй, шо рожевим цвіте.
Подивися на стіни сліпої дрімоти,
Що ховає сади у горячих щоках,
Серед маків й троянд панівної істоти,
Серед залишків фраз на тремтячх вустах.
Побіжíмо крізь яблуні жовтої тіні!
Я торкаюсь губами блідо́ї руки́,
Що слідкує за вітром і точністю ліній,
За птахами у небі й маршрутом ріки.
М'які дотики ледь хворобливого стану,
Ти погоджуєш все, навіть п'яність думок.
Ми не плачемо, люба, ми зникаєм туманом,
Неможливістю визнать й простить помилок
Йшла босоніж по мокрій, ранковій травині,
Наче зовсім не знаєш, що скоро помреш.
Але я тут сиджу, і сам теж загину
Тож відкину взуття, щоб разо́м йти до меж
Хто програє найперший іще не відомо,
Але я сподіваюсь на вічную гру
І тебе я прошу не належать нікому,
Лиш чекати часів, як по тебе прийду
Ти дивилась так сумно й промовила слово,
Що й донині як ехо для мене звучить:
"Ти приходь залюбки, можеш навіть раптово.
Я прийму твої сльози у будь-яку мить".
