Бої запеклі ще кругом гриміли,
На площу до сільради йшов народ.
Бійців загиблих тут сьогодні хоронили,
Було, чисельністю, їх майже цілий взвод.
Зібрались всім селом, старі й малі.
І голосили жінки не ховаючи обличь.
Солдат в могилі братській поховали,
Як у бою вони стояли, пліч-о-пліч.
Залп пролунав, воєнних правил згідно.
Тоді сказав, ще зовсім юний, командир.
- Ми пам‘ятник вам зробим, неодмінно.
Коли скінчим війну і знов настане мир.
Пройшли роки, нарешті все це сталось.
Їх імена увічнено в граніт.
На колір його дивлячись, здавалось
То кров загиблих запеклася в моноліт.
До узголів‘я посадили кущ бузковий.
Загиблим - деревце для кожного, як сад!
А поруч, пост зайнявши безстроковий,
Став з автоматом бронзовий солдат.
Жара чи холод. Йому не звикати.
Ще з фронту звик він до погодних примх.
Біля полеглих йому випало стояти,
Щоб вічний спокій зберігати їх.
Про що він думав? Про часи майбутні?
Щоб більше воєн в світі не було?
А може дні згадав воєнні, незабутні,
Схиливши до низу зажурене чоло?
А може роки ті буремні нагадала,
Що гуркотіла канонадою, гроза?
Дощу краплинка, на лице йому упала
І по щоці вона стікала, як сльоза.
Травень 2020 р
