Пам"яті своєї однокласниці, подруги
Крикотнюк (Когуть) Світлани присвячую:
Остання дорога уже повертає
У рідні тенета, де дім,
Де батьківська хата додому чекає,
Та пустка лиш виє у ній.
І батьківська хата і своя хатина,
Що тихо стоїть край села -
Удвох з чоловіком її будувала,
Та тільки в ній жить не змогла -
Залишилась в місті, хоч як не хотіла
Вернутися в рідне село,
Хоч як не боролась - вберегти не зуміла -
Життя назавжди відійшло.
Сьогодні в село, в яке поспішала,
Остання дорога іде,
Де рідних батьків вона поховала -
Тепер вже із ними буде́.
Тепер бу́де поруч із ними лежати
У рідній своїй стороні,
Провідать могили - дітей виглядати
Та рідних онуків своїх.
Приїдуть онуки, приїдуть і діти,
Прийдуть до могили її,
Та тільки тепер чи зможе зуміти
Обійняти рідненьких своїх.
Пригорне їх вітром теплесеньким, літнім,
Здмухне в них сльозу на щоці,
Потішить квітками, що рясно розквітнуть,
Щоб розпач не був на лиці.
І буде для них тепер Ангелом в небі -
Щоб звідти їх всіх берегти,
У важку хвилину, як буде потрібно,
Щоб завжди на поміч прийти.
