Худеньку й невеличку на зріст другокласницю Діану в класі люблять всі. Щічки в неї, як бочки у яблука, очі – як живі вуглинки. Личко біле, легко вкрите веснянками, волосся – довге, темно-русе і блищить, як роса на сонці. Руки тонкі, та вправні, А серце тепле, як полудневе сонце, яке радо зігріє кожного, хто цього потребує.
Діана працьовита дівчинка. Вона гарно вчиться й ретельно виконує всі доручення вчительки і батьків. А як дівча любить квіти! І городні, й польові. Вибіжить, буває, на луг, а там ромашки, дзвіночки, маки, чебрець та конюшинка. Ходить між цвіту, не може ним налюбуватися, надивуватися. У кожної квітки свій запах і колір, своя форма пелюстки, листочка і своя роль. Так, так, кожна квітка, як і людина має своє призначення. Красива – милує око й душу. Лікувальна – лікує, отруйна – може й убити.
Має квіти Діана і на своїм городі біля хати. Дівчинка допомагала мамі садити і розсаджувати їх. Бігала під вечір і підливати квіти, щоби прийнялися, поїла їх зібраною в бочечку дощовою водою, як виросли, в суху погоду. Коли квіти розцвітали, радощам дитини не було меж. Проходила повз, любувалася ними.
У школі Діана – заступник старости класу. Та з власної волі виконує ще один обов’язок – доглядає за кімнатними рослинами. Вазонів на підвіконниках стоїть багато. Серед них бегонія, пеларгонія, герань, різдвяник, чорний вус і різні види кактусових, які нечасто, але цвітуть у класі. Дівча кожну рослинку піділлє, звільнить від сухого листя. У кожному вазоні розпушить ґрунт. Як треба, то поповнить його запаси у вазоні, принесе землю з дому. Інколи доглядати за вазонами їй допомагають Василина і Тетяна, які є членами групи «Природолюби». Та у Діани з квітами – особливі стосунки. Вона з ними розмовляє. Після вихідних, наприклад, каже їм: «Що, рідненькі, скучили за мною? Хочете пити? Зараз я вас напою». Вона поливає квіти, а вони труться до її рук листячком, всміхаються дівчині своїм барвистим цвітом.
Якось на уроці читання діти читали віршик про сад. Вчителька, Любов Петрівна, запитала:
- Діти, підніміть руки, в кого біля дому є сад?
Усі підняли.
- А хто з вас садив дерева у ньому?
Підняло лише троє учнів. Серед них Діана.
- Які дерева ви садили в саду? – знову запитала вчителька.
Коли прийшла черга відповідати Діані, вона розповіла, що посадила з татом чотири яблуні.
- Молодці ті, хто садив дерева! – мовила Ольга Петрівна. – Колись вони виростуть і дадуть плоди. Ви їстимете їх і згадуватимете про свою працю. А чи не хотіли б ви, дорогі мої учні, посадити зі мною сад?
- Так! – закричали. - Хотіли б!
- Але де? – спитала Віта.
- А давайте посадимо сад на шкільному подвір’ї, під вікнами нашого класу, - запропонувала Діанка.
Діти заплескали в долоні.
- Хороша ідея! – сказала вчителька. – Надворі, за нашими вікнами, достатньо вільного місця. Спитаю у директорки школи дозволу й повідомлю вам її рішення.
Директорка дозволила посадити сад там, де хотіли другокласники.
У призначений день діти прийшли до школи разом зі своїми батькам і зі саджанцями. Хто вишню приніс, хто – черешню, хто яблуньку, грушу чи сливу. Діанка принесла двійко горіхових саджанців. Усі хутко взялися до роботи. Батьки викопували ямки, діти клали в них паростки дерев, засипали ямки ґрунтом. Потім деревця полили. Діана приомовила над своїми: «Ростіть і плодуйте дерева завзято на радість дорослим, на радість малятам».
- Сама придумала це? – спитала її Любов Петрівна.
- Так.
- То ти ще й поетка?
- Роблю перші спроби нею стати, від вас вчуся, вчителько.
- Хай тобі все вдається! Так, діти? – спитала Любов Петрівна.
- Так!!! – закричали вони й побігли обіймати Діану.
- Усміхалася. І тато її щасливий був. Пишався донею.
- А давайте назвемо наш сад "Мрією", - мовила вчителька.
Учні погодились.
Минуло дев’ять років. Учні Любові Петрівни закінчили навчання у школі, відбули свято «Прощавай, школо».
- А давайте, - мовила Діана, - підемо в наш сад «Мрія», сфотографуємось біля наших дерев, попрощаємося з ними.
- А й справді, давайте, - погодились випускники.
Вони це зробили.
Минуло ще десять літ. Діана привела у перший клас до тієї школи, де сама колись вчилась, свою доню. Після закінчення святкової лінійки, влаштованої на честь приходу до освітньої установи нових учнів, жінка повела свою першокласницю до саду, який заклав колись її клас. Вона показала дочці горіхи, які садила зі своїм татом, а її дідусем.
- Великі твої дерева! І сад великий! Яблучка, груші є на гілках, горішки, - мовила мала.
- Так. І я дуже рада цьому. А називається цей сад «Мрія», так його назвала наша вчителька - Любов Петрівна.
- То, може, ти мене назвала Любов’ю на її честь?
- Так. Я хотіла, щоб ти була схожою на мою вчительку і щоби несла у своєму серці те, що означає твоє ім'я .
2010 р. , у 2023 ред.
ID:
996682
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 21.10.2023 19:07:19
© дата внесення змiн: 22.10.2023 09:45:48
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|