Сьогодні в мене особливий настрій щось писати. Погода за вікном просто супер. Сонячно, тепло, радісно. За вікном виспівує півень. Я сідаю за стіл у великій кімнаті, бо тут найхолодніше. На столі лежать різні газети, деякі з них перечитані по кілька разів. Мені вже нічого читати і останнім часом бере нудьга. Треба буде сказати татові, щоб навіз нових газет вже. Беру ручку. Але ні. Перед тим як почати писати, подивлюся що там в новинах. Відкриваю жабку і... не вірю своїм очам. На екрані перемотана бинтами нога в гіпсі, стоїть в якійсь кімнаті на милицях. Ще цього не вистачало. Моє серце починає калатати, а в голові думки змішуються в мільйон різних сценаріїв і сюжетів. Питання без відповідей "Ну що ж ти так? А як буде далі?" на найближчу перспективу і подальше життя. Натискаю Download і ще плюс одна залітає в окрему папку. Відкладаю телефон і починаю писати.
Вітер колише в сінях фіранку на дверях і я чую як дзенькає її край з металевою вставкою об одвірок. Раптом з сіней долунає глибоке дихання і цокання кігтиків об підлогу. Повертаю голову і крізь відчинені двері до кімнати бачу чорний ніс.
- Заходи! - Барс обережно заходить, знаючи, що не можна.
Коли не бачить бабуся, йому можна. Тим паче, що в хаті він поводить себе дуже чемно. Стає передніми лапками на поріг кімнати, енергійно киває головою вправо-вліво, очі сяють, кутики пащі розтягуються, і рожевий язик пускає слюні. Він намагається час від часу їх зловити, але не завжди виходить і маленькі капельки падають на підлогу. Білі ікла як колони на нижній щелепі, які не раз впивалися в їжу, з обох боків підтримують язик. Верхніх не видно. Не час на них. Вушка ліниво лягли на голові. Хитрі чорненькі очка бігають по кімнаті, меблях, стінах, образах. "Так, згідна інтер'єр не такий як в тебе в будці!" В такі моменти мені стає соромно перед ним і хочеться, навіть, сховати очі, щоб не зустрітися поглядом з ним. Але потім я думаю собі, що він мав би гордитися. Зрештою, мусить знати, що охороняє. Хвостом жваво теребанить об одвірок. Я думаю, що це його якась особлива азбука Морзе. І як він його не болить після стількох міцних ударів? Я дивлюся на нього і думаю собі, що колись таки треба буде написати про це мале чорне чудо. Його чорна шерсть виблискує як шовк. Зрештою сам виглядає як вовк. Справжня собача порода з пращурів. Але тільки я знаю, що там всередині зліва в грудях в нього.
- Почекай, зараз допишу і підемо. - Він припіднімає свої вушка, щоб добре мене почути.
Через деякий час я дописала крайній рядок, відклала ручку і пішла шукати щось смачненьке для свого чуда.
