Ти знову зі мною, я знов попелію,
іти за спокусою вкотре волію,
у сутінки йду на незнаний олтар,
пригублюю той же чаклунський нектар.
Про зустрічі мрію, люблю як раніше,
і кланяюсь слізно надії на ліпше,
беззахисна йду в наш незвіданий май.
А хто б відгукнувся: «Куди? Зачекай!».
Безмовність усюди і серце не чує,
тобою живе і страждання віщує.
Кохання безумне, уму не рідня,
від того суцільних пасток западня.
Навіщо уроки – складаю молитви,
й душа побувала на кінчику бритви,
зима на межі, холод скрізь дістає…
То, може тобі я кохана, як… є?!
Укотре підозри, питання, вагання,
а на перехресті до неба благання.
В душі гіркота, бо стою нічия,
й міліє кохання й життя течія.
