Я стомлений від суєти суєт,
Від пошуків тотального покою.
І вулиця вже дихать не дає,
Розпечений асфальт тече рікою.
Вітрець і той десь на дахах помер
Чи може спочиває десь у полі.
Хай будь-коли та тільки не тепер:
Природо люба, дай вже вітру волю...
Так марив я, поволі ідучи.
Минали вбиті спекою обличчя.
В полоні я цієї маячні
Повзу угору усе вище й вище,
Дивлюся – поруч йде моє життя,
А доля хрест кладе йому на плечі.
Нема з гори цієї вороття
Так, як в минуле буть не може втечі.
Так йшли ми втрьох допоки я не впав,
Допоки у очах не потемніло...
Не знаю я чи довго так лежав,
Та ось відчуло прохолоду тіло,
І дихать легше враз мені стає,
Співають чую „Господі помілуй”,
Забилось серце радісно моє –
Хтось лагідно сказав мені: лиш віруй.
Встаю, дивлюсь – навколо образи,
Горять-палахкотять свічки під ними.
Спасибі Боже, Господи прости,
На віки вічні, Боже, й прісно й нині.
