Лісова долина ще довго пам’ятатиме про кохання двох ,які так палко і так сильно трималися за тоненький зв’язок один одного. Їхне кохання оспівуватиметься у піснях пташок ,у шумі вітру, шелесті великих і нездоланних дерев, які від негод і злих дощів ховали два люблячі і світлі серця.
Ця історія досі літає у повітрі і розповсюджує свій дух любові у мріях, думках, почуттях закоханим, і від цього на душі робиться світліше і просторніше.
Давним але не дуже давно на побережжі річки під назвою Амброзія жила собі старенька жіночка у якої не було ні сина ,ні доньки ,навіть онука. Жила вона у повній самотності .Блиск її очей видавав щось дивне, незрозуміле глядячи на неї, на її погляд і усмішку вона аж ніяк не здавалась старенькою і самотньою. Щось про себе думала, трошки намірковувала і кожного дня неначе когось чекала. В її житті було щось наймовірне і фантастичне але це втратилось, це відняли і закопали глибоко під землю, заховали від неї.
Вже ранок, але сонячні проміння ще не були готові зycтpiти його і трішки лінувались освітлювати днину. Крадькома, щоб ніхто не помітив ховалися за хмарами, які ще не встигли зникнути після загаткової ночі. В решті-решт свій борг тепло виконало і згодом зігріло собою кожну травинку, кожну квіточку. Усе розквітло ,пташки і чарівні дівчата співали сонечку у дяку за його добро, навіть найменша комашечка раділа сонечку, вона привела своїх діток на прогулянку і розповідала про барви світу. Чувся з далеку спів, він відрізнявся від усього гаму лісового своїм дзвінким тембором, звуки так лилися, неначе вода дзюркотала. Гармонія цього співу настільки зливалася з природою, що навіть можна було б і не зрозуміти чи це людський спів, чи музика соловейка. На малій галявині, яку вкривав килим різнокольорових квітів, ледве присіла до землі жіноча постать, яка своїм силуетом доповнювала ycю ту красу, яка була навколо неї. Вона хотіла надпити з пелюстків дзвіночка ранкову росу, яку п’є кожного дня. Для неї це було неначе ковток цілого життя, вічної молодості і щастя. Після того, як дівчина назбирала кожну краплинку аж поки не лишилось жодної, без почуття спраги і голоду стрімко у напрямі сонячних промінь кудись кинулась поспішати. Від її кроків залишились лиш сліди пом’ятої трави яка ледь-ледь видавала її сліди . Вона зникла, але ліс знав, що взавтра ,в такий же час повернеться тaж сама жіноча постать і буде співати йому нову пісню, зовсім іншу, пісню яка їй насниться цієї ночі.
Щось зашурхотіло, поруч з шурхотом легенько породжувало хвилі з допомогою вітра довгокоса зеленава травичка, її довжина перевершила навіть колосок і для маленьких звірів це був невеличкий ліс, який росте у вже дорослому, можна сказати літньому лісі. У ньому живуть дідусі дерева, які спричиняють біля один-одного великі тіні, і коли настає вечір ,в лісі панує предвісник ночі, легенька вечірня ніч. Шурхіт спрямовано поповз до ліщини, закінчилась трава і з під її кінця трошки виглядала чиясь волохатенька мордочка, яка і створювала тей усім знайомий шурхіт, це був маленький ще зовсім юний з короткими гілочками їжачок. Він прокинувся разом з ранньою зорею, щоб знайти хоч одного горішка .Звичайно усім нам відомо, що колючі звірі їжачки не їдять ліщинки але внашому випадку все було не те щоб навпаки але можливо трошечки. В малого була найліпша добра подружка білочка ,яку звали Хвостик і вона завжди колючому розповідала про свої подорожі у пошуках найсмачніших видів горішок і казала, що це єдине наймовірно вишукане у її житті з ласощів. Хвостик горішки любила понад усе в світі, любила настільки, що могла б віддати за них свою маленьку щиру душу, але не було якось нагоди для цього. Отже, після цих розповідей їжачок вирішив сам знайти і скуштувати ці “горішки”. Малюк вхопив кілька знахідок, які нещодaвнo впали з гілки і були свіженькими. Він потяг їх до себе в осельку і почав лускати шкарлупку, незабаром витяг довгоочікуючий золотистий горішок. Юний їжачок швидко хрумнув і відразу зкpивив і насупив мордочку, горішок був йому не до смаку. Подумавши добре він відклав знахідку у бік і дістав яблучко, яке його чекало зі вчорашнього дня. При великому апетиті малий з’їв усе яблуко, лишив тільки одні кісочки.
День закінчувався і світло трошки зівало, воно втомилося за цілий день світити і прагло відпочинку, з часом сонце зникло а на зміну йому прийшов гарненький, причепурений місяць. Сутеніло не швидко, але в решті-решт ніч узяла своє і обняла увесь білий світ своїм теплом. Усе довкола доповідало тиші, що зараз не її час. Сюркотали, хропіли, шелестіли, шумів: їжачки, звірі, дерева, вітер, сон царював у всьому лісі і ніхто не мав права потурбувати цю ідилію, навіть глуха ніч, яка заховалася під ковдрочкою неба!
Вона знову прийшла, у тей самий час, і знову співала пісню але іншу. Така ж свіжа, гарна, чарівна, як же її любив ліс, він кожного ранку збирав для неї росу у квіти і підносив у видні місця. Дівчина вдячно вклонялася і починала пити. Цього разу вона була не єдиною подібною собі істотою у царстві дерев. Неподалік по стежці йшла самотня людина, у якої в руці була лише сопілочка, яка моментами грала милозвучні мелодії, йому підспівувало незнайоме жіноче ехо. Ішовши на північ хлопця засліплювали променеві зайчики, що так стрімко і войовниче один за одним проривалися скрізь гілки і не давали зору побачити дорогу по якій йшли ноги. Він був високим, з вираженим обличчям, брови нібито здавалися насупленими, очі чітко виражали настрій і думки, коли з’являлася посмішка, риси змінювались і хлопець здавався геть іншим. На ньому були старі потерті штани в яких проявлявся їх вік, він не мав не торбинки з їжею, ні кишені, яка мабуть повинна була бути залатана до одягу, лиш сопілка вважалася скарбом для самотньої людини. Він любив її як кохану людину, як тепло, що відігріває у суворі морози в зимку, як хліб який рятує від голоду тобто це все що у нього було.
В лісі відбувалася неймовірна тиша ні співу, ні гри на сопілці не було чутно, усе притихло, завмерло і начібто своєю настороженістю щось хотіло сказати.
На осяєній теплом галявинці лежала біля квітів дівчина, її настільки вгойдав вітер, що вона не втрималась й заснула. А в цей час в бік мicця cну тримав напрямок хлопець який жваво почав награвати на інструменті імітацію співа пташок. Аж раптом в його кругозорі з’явилося найчарівніше диво від якого відбивався блиск з золотистим відтінком. ”- Яка ж вона гарна, такої краси я ніколи не бачив, мабуть це мавка лісова, яка просто стомилася стерегти свої володіння і спочиває. Ні не буду її будити бо ще втіче і навіть не гляне ні paзy на мене. Ляжу краще поруч і дивитимусь на неї.” Непомітно для себе мандрівник заплющив очі і вперше за довгий час мiцнo зacнyв. Що він тільки не бачив у своїх снах, і диво красуню яка поруч із ним лежала, і те як вони тримаючи один-одного за руки літали по усьому світові по під хмар, і те як сонце перетворилося на смачнючу диню, яку він з’їв в мить, і те як він був не людиною а небом яке грало кольорами синього відтінку. Хлопець спав до того часу поки його не розбудив дивний погляд, який він відчув скрізь усі сни. Відплющивши очі перше ,що йому кинулось до зору це дві зірочки, які були повернуті лише до нього, вони поїдали його собою. Здивовано але легко дівчина дивилась на нього своїми блакитними очима, глядячи на них хлопець бачив цілий океан у якому кипіло життя морських тварин. Між ними вдарила блискавка , ні, ніякої грози чи сильного дощу не було. Сонце як світило так і продовжує світити, блискавка була невидима і виникла не з допомогою природних проявів, а створилась в мить, коли два серця почали битися швидше з кожною секундою, їх биття набирало обертів. Їм здавалося, що вони більш ніколи від цієї миті не розлучаться ,і будуть аж до самої смерті разом.-Ти хто, мавка? ,ти так на неї схожа. Я бачив як ти спала але не хотів тебе будити. Вибач, можливо потурбував тебе собою. Сказала вже не самотня людина. Дівчина відвела погляд і тихим але дзвінким наче пісня голосом відповіла, -ні, що ти, нітрохи не стривожив мене. Я так солодко спала, дякую що подарував мені сон, поділив його зі мною. Я знаю ти був там, снився мені. І вони застигли в словах, ніхто більш нічого не казав лиш тільки царила коло них дивна але чарівна аура тепло солодкого вина любові, яка промовляла у думках тільки лагідні, душевні і квітучі мрії.
Знову воцарив сон. Кохання зп’яніло обох і вони зникли у сновидінні. Прийшла неповторна ніч, в цей прихід дивна гарна жінка була не такою, як завжди, вона несла за собою якийсь передвісник фантазій і реальних чарів живої природи. Літає поміж дерев дух кохання, він посипав усе і усіх якимось дивним зіллям і все почало сяяти, блищати.-Тихо, шепотіли листя до сови, яка любила пізньої пори погомоніти. Крадькома побігла мишка у нірку щоб спочити як і усе навкруги.
Вони більш не самі, у неї є він у нього є вона. Їх кохання заповнить ycю планету, теплом дійде відблиск жару до космосу і кожна зірочка відчує двох сердець вібрацію. Ніхто ще так нікого не любив і не любить як вона його. Лісова мавка, такою мандрівник з першого погляду побачив її і з тої миті назавжди в пам’яті серця закарбувалась певна постать. Обійнявши тендітними руками свою половинку дівчина себе відчула у перше за все своє життя в безпеці, і тихо чекала ранкових натяків на день.
З тої миті мавка і мандрівник були поруч. Бували в різних місцях, зустрічали різних людей, як поганих так і добрих. Одного разу їм на шляху з’явилася річка Амброзія яка відокремлювала два великих міста. В одному з них жили звичайні люди, це місто звалося Життя, в іншому мешкали не добрі, лихі люди, злі чарівники, які черпали з людської істоти сили, щастя і молодість. Це місто звалося Смерть. В Амброзії вода була такою ж чарівною але усім не досяжною, навколо неї існувала велика аура, що не дозволяла брати з свого джерела навіть краплинку води не дивлячись чи то з добрим чи поганим наміром. Мавка хотіла йти на право, мандрівник на ліво, ні як не могли вирішити вони в який бік їм йти. Все навіть дойшло до суперечок аж поки хлопець не сказав, -я піду в інший бік ти тeж, і ми навіки розійдемося в житті з тобою, якщо підеш зі-мною, дбатиму про тебе і не знатимемо ми горя поруч, кожен хто образить мою кохану в могилу ляже, а гляне повиколюю очі, хто заговоре язик одріжу, і ти будеш як перша в океані. Але дівчина не чула його, вона була вже на іншому березі. Так їх і розділила доля як і звела, можливо назавжди, можливо на мить але їм цього не було відомо.
Минуло декілька ранків, ночей, днів, неділь, років але нічого не змінювалося більш у долях двох, кожен був окремо. Вона влаштувалась на березі річки, сама збудувала свій будиночок і чекала його, свого єдиного. Він став за цей час лихою людиною, перетворився в чарівника, вбивав людських істот і на цьому будував своє багатство. Захопивши ycю владу міста смерть, став царем і руйнував усе, що йому не подобалось. Назавжди “мандрівник”втратив своє єство і знайшов когось поганого, лихого і посилив у своїй душі. А “мавка ”любила і нічого не знала, любила не дивлячись ні на що. Інколи по вечорам дивилася на вогні, які йшли з чужого міста, міста в якому живе, існує половинка, краплинка яка для неї є рідною, люблячою. Спостерігаючи плакала і зберавши свої сльози в лодоні промовляла про себе, -я тебе люблю! Чарівник щось відчував у серці але лише трошки, він забув геть усе, зло вивело з його душі усі хороші й щасливі спогади, вивело й любов, яка вдарила у самісіньке серце стрілою двох живих тіл.
Закріпивши свою владу найголовніше зло складало план як завоювати найсильніші чари у всесвіті з джерела річки Амброзія і в подальшому збільшити Смерть завдяки поєднанню міста Життя, але спочатку царю потрібно було для цього знищити усіх жителів.
Це був день найсвітліший з усіх днів і цього різу сонце світило як ніколи, і небо було найяснішим , усе мовчало і не було жодного шурхіту. У будиночку біля Амброзії жила собі старенька жіночка у якої не було ні сина ,ні доньки. Але щось було у її очах, щось неймовірне. Самотність змусила зістаритись, зморщитись але не відібрала душевної краси тому й старенька продовжувала жити саме не знаючу для чого. Навколо її будиночка не було жодного живого дерева, не пролітала навіть маленька пташечка і не ревів медвідь який шукав для себе здобичі, навіть здобич зникла. Усе вмерло, людей здавалося не було. Місто Життя вже як двадцять років не існувало, існувала лиш велика імперія Смерть, яка з кожним віком робилась тільки міцніше. Кожний , хто хотів відвоювати добро гинув і зникав з лиця землі. Не знаходилося міцної і відважної людини тому й зло переважало. Джерело Амброзія висихало з кожним днем, цар випивав його, як вино, він розбив захисну ауру і вкрав для себе сили. Якось до володаря дойшла новина, що “на іншому березі жила недостойна , яка вкрала незаслужено без його дозволу клаптик землі”. Цар обурився і вирішив самотушки подивитись у очі смертній душі, коли та помре од його руки. Зібравшись у дорогу натяг на себе металевий костюм, від якого ставало моторошно, він бряскотів з кожним кроком чи рухом руки. Його шум було чутно за кілометр. Сівши за коня надав наказ своїм підлеглим лишатися на своїх місцях, стерігти свою імперію. – Я сам рушу туди, і покажу цій старій хто тут хазяїн. Ніхто не одважиться після цього осилятися в моїх краях.
Їхавши на своєму чорному коні вершник без душі рубав мечем останні живі гілки дерев, знищував останне життя природи і цим пишався собо. Перейшовши міст, його нога ступала на поріг маленького занедбаного від негод будиночка, за собою відірвав двері і відкинув подалі та гучно крикнув, -ну, виходь стара, бійся мене! Господар цієї домівки прийшов! Але ніхто не озвався в середині окрім нього нікого не було. Зрозумівши це, він ще раз стукнув по столу і закричав, - стара, йди сюди, я довго чекати не буду, розгромлю твою убогу оселю і поготів! Незабаром на порозі провиднівся силует старою людини, яка згорбилася, з роками зламалася але трималась ще ногами як коріння дерева у землі.
- Я чекала тебе, з тої миті як розлучились, чекала! Не забувала про твою мелодію сопілки, яку грав мені ти, коли любив. Я й досі кохаю не дивлячись ким ти став. Знаю десь у глибині серця живе мій любий “мандрівник”, який пам’ятає мою дівочу красу, мої пісні і називає мене Мавкою лісовою. А зараз від мене лишився лиш брухт старого скелету і тіло поношене роками. Жаль, що в мене часу немає, я віджила своє і мрія моя збулась тебе побачила, побачила очі твої, ти мій, я знаю цей холодний блиск можливо ростане і зрозуміє про що я кажу але буде вже пізно і жаль недоречним стане тоді.
Він слухав, слухав, поки на обличчі не з’явилась сльоза. Неначе айсберг відколовся навпіл, неначе дощ у засусі пролив в жаркий день. Його душа почала таки танути, в її очах він побачив ту саму жіночу постать, яку так палко і так сильно любив. Вулкан взірвався, пролив свої гарячі сльози на усю землю. Злий, бездушний дід кудись зник, розплавився металевий костюмна грудях і він перетворився на звичайну людину. Стара жінка щось простягла у завернутій бумазі до нього, -бери, це твоє, ти в мене залишив. Бери і грай, тому що твоя музика поверне усе назад, смерті більш ніколи не буде. І з цими словами силует старої жінки зник.
Він не міг грати, його руки опустилися і сил не було. Серце розривалося на крихітні частинки, було настільки боляче, що хлопцю ввижалося це назовсім. Але згадавши прохання коханої підняв руки і підніс до вycт ту саму сопілку. Загравши його душа залилася гарячою кров’ю і він відчув щось добре. Юнака переповнювала висока любов. Втомившись мандрівник з сопілкою заснув і це було надовго. Так міцно , і так сильно він ще ніколи не спав. Сон тривав до тої миті поки його не розбудив дивний погляд, який він відчув скрізь заплющені очі. Перше ,що йому кинулось до зору це дві зірочки, які були повернуті лише до нього, вони поїдали його собою. Здивовано але легко дівчина дивилась на нього своїми блакитними очима, глядячи на них хлопець бачив цілий океан у якому кипіло життя морських тварин. Між ними вдарила блискавка , ні, ніякої грози чи сильного дощу не було. Сонце як світило так і продовжує світити, блискавка була невидима і виникла не з допомогою природних проявів, а створилась в мить, коли два серця почали битися швидше з кожною секундою, їх биття набирало обертів. Їм здавалося, що вони більш ніколи від цієї миті не розлучаться ,і будуть аж до самої смерті разом.
ID:
107822
Рубрика: Інше
дата надходження: 15.12.2008 23:08:45
© дата внесення змiн: 15.12.2008 23:08:45
автор: Romka Ko
Вкажіть причину вашої скарги
|
