Поїду до Америки, відберу у тебе, Хетфілде, гітару, а там, можливо, й по пиці тебе разів скільки встигну вмажу.
Чого ти, падлюка, розпаскудився?.. Де подів мою наснагу, що сам народжував і відпускав бумерангом за океан?
Я був вдячний тобі, як музі, але щури сумнівів згризли мене, а тебе доїдають комарі жиробісіння. Чи пальці в тебе покострубатішали, чи в голові окіселеобразилося все?
Образилося...
Отож і я слідом. Нічого. Онуки відсіють найгірше твоє й викинуть на смітник собі під ноги. Нічого. Онуки зрозуміють мене й поставлять на свої полички.
Замовкни, минуле! Прислухайся, майбутнє! Продовжуй, теперішнє...Продовжуй, скотино, вибрики твої тільки додають злості, а коли я злий, то – працездатний.
Погодься, Хетфілде, у сучасному світі добре жити. Ти погодишся, бо чого ж?..
Заклинило. Слухаю...
Найвірогідніше, завтра буде день щасливий, я цього хочу, а ти, Хетфілде, тут ні до чого. В голові буде сонячно і ясно, як давно вже не було. Поет повинен бути голодним, як вовк, якого, як відомо, ноги годують. А на який грець тобі ноги, коли само все до рота стрибає, як у Гоголя вареники. От же ж натура гадюча, знаю, як треба, а от що, хоч ти вбий...
Літо холодне, хмари знервовані й стабільні, як Апокаліпсис, щодня майже заглядають в моє вікно. Свіжо, дуже свіжо, але не хочеться тієї свіжості, бо смердить. І не тільки з ями під вікнами, від людей смердить. Я вже почав до себе все частіше принюхуватись – сумніви мене доконують! Таким, як всі стаю!..
А ті, хто був, як я колишній, вже давно у казковій країні мудрості зміїної – у Вирії. Щасливі, бо кубляться, як оті безтурботні дітлахи у пісочку, оточені з усіх боків величезним, у кільце скрученим, тілом Змії-Праматері, справжнє ім’я якої – Безкінечність. Вовтузяться, повторюючи одну вічну фразу, якої не знаю, від якої тепло й затишно. Хотілося б взнати її, але дорогу у Вирій не знаю, тому й не скажу.
А ти, Хетфілде, вмийся раненько, повернись обличчям на схід, закури дешевої „Ватри”, сплюнь собі під ноги й пожалкуй, собако, що ти мене не знаєш. І не взнаєш. І возрадуйся, шолудивий, що гітара твоя й пика твоя вціліють, тому пам’ятай мою доброту, а я вже забув за тебе...
ID:
119708
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.03.2009 10:58:31
© дата внесення змiн: 06.03.2009 10:58:31
автор: pater
Вкажіть причину вашої скарги
|
